— Добрий день.
— Хто там?
— Я вам маю дещо віддати.
— Хто там?
— Зі школи. Ой, з музею.
— Якої школи? Якого музею?
— Та першої!
— Що потрібно?
— Я маю вам дещо віддати.
— Мені?
— Вам.
— Що?
— Від Ольги Михайлівни.
— Кого-кого?
— Ольги Михайлівни.
— Якої Ольги Михайлівни?
— З першої школи!
— Я нічого не розумію... Що вам треба?
— ВІДДАТИ ВАМ ДЕЩО!!!
— Що віддати?
— ДЕЩО!!!
— Я вас прошу, лишіть мене в спокої.
— І ЩО Я ТЕПЕР МАЮ З ЦИМ РОБИТИ???
— З чим?
Я почувався як даун, не адаптований до повноцінної комунікації. Мені чомусь здавалося, що я роблю благе діло, яке мені зарахується під час наступних контрольних, а вийшла якась головоломка, в якій відсутні найнеобхідніші слова. Я вирішив спалити себе.
— Я приніс ваш військовий квиток і шлем танкіста.
Запала динамітна пауза. Двері повільно відчинилися — і на мене дихнула застояна вологість давно непровітрюваної кімнатчини з запахом аптеки. Проти світла, під перехрестям мікропорошинок, у вовняних підколінниках поверх старих спортивних штанів стояв голос із-за дверей. Казах. Його азіатське обличчя було гладким і непоораним, хоча все в пігментних плямках. Ім’я хер-два вимовиш, по батькові — тим паче.
— Ти колись був на скотобійні?
—??
— Тобі варто якось сходити на скотобійню і подивитися, що вони роблять із тваринами.
Це говорила сама любов, у дико не підхожому тілі, у дико дисонансній обстановці, дико стомленим голосом. Казах усе своє свідоме життя прожив тут, його вимова взагалі не відрізнялася від тієї, що мене оточувала, і він разом зі мною буквально щойно отримав свою нову країну. Саме це єднало нас, хоча між нами була безодня десятиліть. Я простягнув музейні реліквії. Він:
— Вони вам уже не потрібні?
Я не знав, що відповісти. Насправді я був на скотобійні, до того ж не раз, оскільки мешкав двома вулицями вище. Зовсім несподівано казах поцілив саме туди. Це був наш дитячий екстрим — потайки пролазити на скотобійню і насолоджуватися припиненням життєдіяльності організму. Якби я жив у вивернутих урбаністичних субкультурах, то примкнув би до братства таємних танатологів, які смакують останню фазу життя. Ми на Землі знаємо лише один відомий варіант життя — життя білкових макромолекул, усе інше — з книг фантастики і релігійних брошур. Ми, неслухняні діти, отримували сплеск адреналіну і дофаміну, коли нишком, плазуючи під прихилену сітку, прокрадалися на територію, де моторошно, аж до лоскоту пахло останньою фазою життя білкових макромолекул. Здебільшого це були корови, позаяк свиней і дрібнішу фауну господарі різали в себе вдома. Дрібними перебіжками, під прикриттям, із детективним настроєм ми підкрадалися до розчахнутих дерев’яних заляпаних дверей і бачили там сцени з фільмів жахів, які потім снилися, і кожен із нас спав при увімкненому нічникові.
Кам’яна долівка вся була в запеченій крові, бордові патьоки розтікалися в канавки по периметру, але не це магнітило нас. Електрошокерів тоді не було, тому безголосі тварини потрапляли під пневматичний молот, який потужно дробив череп. Ми вичікували саме на цей момент, ніби це був дотик до вищої істини. Молот гамселив тверді лоби, тварини по-концтабірному валилися з ніг, потім знерухомлену тушу підвішували до гаків, порожнистим ножем перерізали артерії, і кров водоспадом вивільнялася в великі чани. Підрізка хутра і вичинення від внутрішніх кишок уже не були таким цікавим видивом, тож ми випаровувалися геть, отримавши свою дозу дорослішання.
Це не було страшно — це було хвилююче. Споглядання за смертю робило нас сильнішими і сміливішими, ми ставали мужніми мужчинами — такими самими, хто працював тут і тримав у підсобці канапки з вареною ковбасою на підобідок. Ми укріплювалися й нарощували м’язи з кожними відвідинами скотобійні. Нас манило сюди дорослішання і бажання перебороти внутрішній переляк, ми самостверджувалися, дивлячись на роботу пневматичного молота, і наша дитяча пустотливість каналізувалася в зливні канавки по периметру. Але звідки про це знає казах?