Вона не мала жодних ілюзій, вона знала, що тут медом не помазано, але принаймні тут є мед, тут є шанси не просто заробити єврики, але й безпосередньо шкірою відчути життя в іншій галактиці. І вона навіть дякувала своїй країні за те, що та вигнала її фінансовим батогом аж сюди, на галявину з соковитою травою, де пташки співають і ростуть екзотичні дерева, як це малюють єговісти у своїх брошурках. Roma була тверезою, як ніколи. Вона здатна була миттю наїжачитися до перших невдач, але важливішим було інше — вона чи не вперше була готовою прибрати всі свої голки і розкрити своє рожеве пузо для щастя.
«Високодуховне» життя у своїй країні виглядало тухлою карикатурою. З відстані іншої галактики всі ці інфантильні забобони; цей довжелезний перелік пуританських вимог, безглуздих у своїй непоінформованості; всі ці традиції, які роками утверджувалися на сліпому незнанні іншого життя; ця агресивна боротьба набожних християн проти будь-якого вияву людського різноманіття — все це спричиняло рясні сльози. Roma плакала-ридала від безсилля, від немочі достукатися до своїх співвітчизників із дуже простим повідомленням:
— Люди! Найдорожчі мої люди! Ви ціле життя тратите на ахінею, нісенітниці і глупства. Вам так добре у своєму тихому болотці, що ви боїтеся визирнути за його межі і побачити, як далеко світ пішов уперед. Як далеко, чорт забирай, як далеко світ пішов уперед...
Roma плакала, бо не могла нічого вдіяти. Одна доба, всього лишень одна доба, якісь-там 24 грьобані години — і ти наче на іншій планеті вилазиш із жирної землі, як кріт, протираючи захурделені очі. Навколо люди, анатомія яких ідентична твоїй — але все інакше. Старші пані, навіть ті, що накульгують, роблять манікюр і укладку на голові, вони підмальовують губи, а Ромина мама востаннє накладала косметику в попередньому тисячолітті. Тут немає квітчастих хусток, зав’язаних на вузлик під бородою, немає грубезних светрів у серпні, які носять наші бабусі, щоб не перестудитися в 30-градусну спеку. Немає темно-коричневих трикотажних рейтузів і панталон. Roma не знаходила пояснень, чому все так запущено. По іншій галактиці ходили люди хороші й погані, добрі й лихі, прихильні й підступні, понтифіки й останні покидьки — та всі вони були з нинішнього часу, виліплені з сучасного еластичного матеріалу, не було цих постійних вибухів допотопного ретро, не було рафінованого жлобства, не було безперервних поучань на основі цитат святого письма, не було звіряння твоєї буденної поведінки з діяннями апостолів-єванґелістів. І головне — ніхто зумисне не намагався зловити ритуального ягнятка, аби привселюдно зарізати його во ім’я старозавітного божества, яке вимагало жити по-старому.
Неаполь і Roma одразу стали коханцями. Тепер Roma стосовно міста свого проживання вживає «в мене є». В мене є Неаполь, є парки й пагорби, автобусні зупинки і променад, чинний вулкан Везувій, королівська резиденція Бурбонів і Тірренське море, що омиває її місто. Roma майже не вирізняється з-поміж італійок свого віку, до неї туристи звертаються за підказками, як пройти до Собору святого Януарія, вона радо допомагає розібратися у витких вуличках, із тутешньою жестикуляцією вказує напрямок, заходить до піцерії, адже піцу винайшли саме тут, у Неаполі, Roma мріє колись записатися на двомісячні курси в єдиний у світі Університет Піци, де на майже академічному рівні вивчають типи борошняних сумішей і таку рецептуру, що щелепа відвисає.
Вона ніби витягувала з каталогу відкладених мрій одну за одною й по черзі реалізовувала. Навіть із банджі стрибала. Горланила так, що мало мигдалини не застудила. І спробувала слаломний каякінґ, спускаючись між порогами гірської ріки. Теж верещала, як різана, аж Manolo корчився від сміху замість того, щоб триматися за бортик. У її країні теж є банджі-джампінґ, і теж є екстремальні сплави Черемошем — але негласно це все для молодих. На неї покрутили б пальцем, та й сама вона відчувала, що над нею незримо висить певна традиція заборони, «тримання себе в руках». Інколи вона почувалася гірше за мусульманку, замуровану в корсет канонів, які не варто порушувати для свого ж блага.
Тут, у Неаполі, Roma, виморожена і відморожена, гріла руки об полум’я своєї розкутості, вона не вдарялася в епатаж чи фрікування, вона була збалансована собою, абсолютно виваженою. Цигарка в попільничці, філіжанка зі зле розмішаним цукром, стос заощаджених купюр у скарбничці, що мала форму золотого батона (син подарував), квитки в оперний театр San Carlo на «Лючію ді Ляммермур» — Roma десь вичитала, що в блокбастері «П’ятий елемент» космічна діва Плавалаґуна співає арію, яка насправді є фінальною арією безумної Лючії ді Ляммермур, і вона мусить це почути на власні вуха, вона кістьми ляже, але мусить це почути.