10
— Мій корабель розбився тут тисячу років тому, — одного разу сказав Ромин син у глибокому дитинстві, але Roma все списала на підслухане з фільму-фентезі.
Ромин син — із тих людей, для яких навіть папір має душу. Цілковито чуттєве сприйняття дійсності. У його мозку світ розкладався на спектри й відтінки, він бачив у всьому інваріантність. Його дитячі розмальовки не містили чорного олівця. Він уявляв, що багатогранність є ультимативною вимогою до всіх явищ і предметів.
Ромин син постійно протистояв більшості. Він противився законам усереднення й оквадратнення. Ця райдужна дитина не була ні хлопчиком, ні дівчинкою — Ромин син був собою, він був десь поодаль від традиційного поділу за генітальною ознакою, і все його життя — це спочатку плекання своїх обдарувань, а пізніше — титанічна оборона всього виплеканого й виплаканого. Плакав він украй рідко. Перший раз — коли помер Брєжнєв і його труна з моторошним гулом упала в яму. А вдруге — коли вітчим ударив по нирках за те, що хлопчик не хотів ставати на коліна під час молитви.
— Навіщо людину закопувати? — це наївне питання стосувалося обидвох разів.
Він послідовно ткав свій внутрішній світ шляхом взаємного переплетення реалій і уяви. Гобелен його дитинства був у стилістиці лумінізму — пізнього відгалуження імпресіонізму, в якому основний акцент робився на світлових ефектах, на грі тіней, на переблискові барв. Ромин син був пастельним і м’яким. Це не була тверда двожильна каменюка, з якої треба когось витесувати. Це була делікатна субстанція, надчутлива до струшувань. Її треба оберігати, бо тих, у кого був талант розуміти інших, завжди топтали гуллівери, наповнені гелієм.
Roma оберігала, як могла. Вона мислила себе хранителькою синової унікальності й делікатності в киплячому резервуарі. Але жодні маніфести гуманізму не здатні допомогти, коли справа торкається безпосередньо тебе. Коли треба діяти, вся рококова вишуканість думок обстригається налисо, і ти стаєш не надто вишуканим пітекантропом.
— Треба діяти! — вперше самиця прокинулася у ній, коли сина почали гнобити старшокласники. За те, що вирізнявся смуглявістю та іншорасовими рисами. І за те, що всі бачили, як він схожий на одруженого травматолога. Один до одного.
Син приходив то без змінних капців, то без копійок, призначених для булочки з котлетою. А коли він приніс зі школи фінгал під нижньою губою — Roma вирішила діяти. Це не було в її правилах, адже вона готувала сина до протистояння зі світом бидла. Та тут перемогло бажання особисто самоутвердитися, що теж із нею ставалося вкрай рідко. Roma нічого мудрішого не придумала, як на великій перерві підійти до лідера ватаги, відвести його попід руку до стіни і спокійно сказати на вушко:
— Я — цьоця нервова. Тому можу ненароком відрізати тобі яйця і бандеролькою прислати твоїй мамі. Але ж я не буду того робити, правда?
І пішла повільною ходою. Аж полегшало. Ці діти жахливі, їх стріляти мало. Завжди знайдеться недорозвинуте одоробло, яке почне нещадно чавити слабшого кращого. І довкола такої худобини завжди почнуть скупчуватися недоумки й задроти, які колись виростуть і стануть істеблішментом. Сина перестали чіпати — подіяло, хоча спершу Roma хвилювалася, чи не наробила вона гірше.
Зараз ситуація інша. У Роминого сина проблеми з відкритістю. Точніше, не в нього самого, а в тих, хто мислить вагінально. Країна демографічно вкорочується, тому перед нацією стоїть завдання пропагувати тоталітарний джихад проти інакшості. Вуйки не можуть упоратися з завданням розмноження, тітоньки мають обвислі груди і мало кого приваблюють для репродукції, а бідність же ж завжди прагне плодитися, як березневі коти, — відтак країна обурюється, коли хлоп’яча краса не призводить до пологового будинку.
Roma, стільки проживши в Неаполі, не могла второпати, чому це приватне життя її сина є таким важливим для ідеї відродження нації. Roma бачила, як італійці дискутують на тему іншостей, на тему народжуваності, і навпроти цього її країна виглядає гірше забитої ісламської країни десь на задвірках цивілізації, між морем і скелею.
— Народжуваність — це соціальна проблема, а не проблема сексуальних смаків, — Roma не раз чула цю аргументацію по телевізору, і їй важко було щось додати до цієї аксіоми. Так ні!
— Нас має бути багато, — кажуть вуйки й тітоньки, які до дантиста ходять раз на п’ятирічку і не спроможні собі купити навіть мультиварку.
З погляду іншої галактики, де кожен має святе право бути собою, все це примітивне патякання не вартувало б навіть жарту — коли абсурд не постав би в повен зріст перед її сином. Roma найбільше боялася саме цього типу людей — коли невіглас стає патріотом, а на додачу ще й набожним. Roma відчула себе винуватою. Її син не зобов’язаний півжиття страчати на пояснювання свого права бути собою. Жив би він на кількасот кілометрів західніше по руху глобуса — ні в кого не виникало б жодних питань: живи з ким хочеш, як хочеш, будь порядною людиною, і тебе оцінюватимуть саме по цьому. Очевидність опускає руки, коли опиняється тет-а-тет із діяльною дурістю, яка волонтерить во ім’я своїх стереотипів.