— Тобі що, нема що розпитувати?
Єфросинія вмикала живописну фантазію гуманітарія і з жахом уявляла, як людину садили на кіл, як наконечник пронизував усі нутрощі і срамне місце. Єфросинія заплющувала очі й здригалася. Проте все одно не розуміла, який стосунок знаряддя мордацій мало до пилюки в їхній чепурній вітальні. Там ніколи не було вишиваних рушників на стіні. Мама бачила, що паперові люди полюбляють оточувати себе цією принадою, справді красивою, рукодільною. Вони казали:
— Хата без рушника — що родина без дітей.
Родина Ілії налічувала чотирьох дівчат, але рушники не прижилися. Мама вважала, що всі вони занадто мало часу пробули на цій землі, щоб бездумно копіювати її тисячолітні звичаї. До них треба дорости, а не сліпо копіювати.
Виявилося, для фрау ця земля теж не рідна. Чинник чужинства вибудував невидимий місточок емпатії між ними двома. Фрау — швейцарка, з Люцерна. Вона познайомилася з німцем не на славнозвісному мості Kapellbrűcke, про який знає кожен турист, а в зоопарку Goldau недалечко від міста. Це було ще до війни.
Молода дівчина, активна зоозахисниця, влаштовувала поминальний вечір за гепардом Льєртом — місцевим улюбленцем, який тихо помер від старості у своєму вольєрі, розтягнувшись у плямисту дугу. Дівчина зі своїми друзями по хобі завжди влаштовувала поминальні вечори на честь тварин, що відходили. Вони збиралися ввечері на галявині, натягували імпровізоване шатро з білих простирадл, прищепками вішали світлини усопших звіряток, згадували всілякі мімішні історії, пов’язані з ними, пили рислінґ і надихалися своїм гуманізмом.
Пристойний, імпозантний німець у штанах із закоченими ногавками (тоді так було модно) потрапив на це свято людяності випадково, сюди його затягнув знайомий по військовій гімназії люцернець, в якого німець гостював того літа. Спочатку німець доволі скептично поставився до ідеї відвідати поминальний вечір на честь гепарда, це його навіть смішило і видавалося по-підлітковому безглуздим. Та коли він зручно умостився просто на траву в позі лотоса, мов йог, із ним несподівано щось почало коїтися. Він так занурився у світлу атмосферу цього дивного заходу, що на деяких історіях про гепарда Льєрта сльози самі скочувалися додолу. Йому було соромно перед своїм товаришем по гімназії, проте ніхто і ніщо не могло загнуздати цей надпотужний катарсис, цю блискавичну атаку розжалоблення. Він опускав голову, аби не здаватися сентиментальним неврастеніком, проте сльозинка, як на зло, скапувала прозорою крапелькою з носа, і доводилося ним шморгати, а це ще більше підкреслювало його уражений стан. Люцернський друг, вочевидь, помітив кафкіанське перевтілення свого гостя, тому завбачливо лишив його наодинці з померлим гепардом Льєртом. Дівчина, яка влаштовувала поминки, помітила близький її духу стан кремезного хлопця, який танув, наче пломбір, і підійшла до нього із запитанням:
— Ви його знали?
— Кого, перепрошую?
— Льєрта, кого ж іще...
Німець стрепенувся, ніби з летарґії, і, як це часто буває, коли зненацька перестрибуєш на зовсім іншу хвилю, сказав перше, що на тарілочці видала підсвідомість:
— Ми можемо завтра зустрітися?
Якби хтось запропонував їй рандеву отак просто, на мості Kapellbrűcke, то зоозахисниця, яка знає ціну позавольєрного життя, лише облила би зневажливим поглядом. А тут, під білими простирадлами, що рухалися в такт подувам вітру, перед нею сидів заплаканий красень, із червоними очима і такими винуватими губами, що хотілося їх пригорнути й утішити. Треки від його сліз ще навіть не висохли, на велюрових щоках їх можна було помітити проти західного сонця, він космічними безоднями дивився на неї, як щойно охрещений у костелі малюк.
— Так, — сказала вона в пам’ять про гепарда Льєрта, який навіть опісля своєї кончини продовжував нести радість. Хлопець, який так розчулився, не може бути поганою людиною. Він і не був.
Єфросинія помітила, що саме тут, у цьому німецькому помісті, у трикутнику між вхідними воротами, віллою і стодолами, її спомини про дитинство набули особливої теплоти, прозорості й ажурності. Ідилія інфікувала все, що було там, далеко, в краї паперових людей. Єфросинія хотіла видряпати з тенет пам’яті щось негативне й лякливе — але лототрон викочував лише милі, любі, бархатисті кулі, з яких від одного лише доторку випорхувала хмарка метеликів-сатурніїв, із розмашистими крильми й симетричним тисненням візерунку. Єфросинія намагалася пригадати часті бурчання матері, її побутові нарікання, татові словесні ескапади й експресивне жбурляння кінською збруєю — все це було, бігме, дуже часто було, і в такі хвилини мала Фрося хотіла стати повнобоким помідором і затесатися десь непомітно в ящику. Та нічого такого не згадувалося, ніби якийсь заслін стояв на перешийку між Приазов’ям і Німеччиною, нічого токсичного не хотіло вилазити з-під густого моху. Єфросинія відчула, що відстань занадто прикрашає.