— Цить! Замовкни! Зраднику невдячний!
Моє покоління підросло, знахабніло, причастилося дещо ширшим світом, наростило імунітет від ідеології доглянутих стаєнь і халуп — і настав час розбивати поросятко-скарбничку. На око воно було важкеньке. Та коли ми розбили днище — звідти посипався один мізер, шмельц, крихти, збідоване голодранство, не придатні до вжитку копієчки, якими хіба що можна мозаїчно викласти слово з трьох літер. Від покоління, з якого починалася нова країна, ми не отримали нічого, крім наказу терпіти за всяку ціну, терпіти і гасити кінетичну енергію руху, терпіти і тамувати в собі цілком слушні претензії. Копійчані люди самі не жили і нам не давали. Ми змушені були скрупульозно вдавати, ніби ми не бачимо поволоки безвиході в їхніх катарактних зіницях, ніби ми не чуємо поліфонії зневіри в їхніх голосах, ніби ми не помічаємо їхнього лютого страху чесно визнати, що колосочки і небозвід — це кольори дуже паскудного життя. Копійчані люди телилися, боязко тупцювали й переминалися з ноги на ногу, пасторально завертаючи очі в мантрах про Богом дану країну — і гаяли час, фатально й непробудно гаяли час, який інші народи хвацько брали за роги і клали собі під ноги.
Копійчані люди, раптово опинившись на старті нової країни, провалили все, що можна було провалити. Моє покоління прийшло на загаджену ними територію, тому що роками нічого не створювалося й не перетворювалося. Моя країна стала полігоном абияк накиданих оман і облуд. Замість того, щоб переймати естафету, нам довелося виборсуватися зі смердючої вигрібної ями. Нам слина котилася, коли бачили сусідні народи, які геракловими темпами творили комфортні для себе країни, — а ми тим часом уподібнювалися асенізаторам, які в лайні попередніх поколінь копирсалися без респіраторів. На відстані півгодинного авіаперельоту від нашого болітця сусідні народи креативили нову дійсність, і вона заряджала наших іноземних ровесників на нормальну біхевіористику, на нормальні очікування від грядущого життя, — а ми тим часом зазнавали пенетрації без вазеліну від своєї рідної країни, яка поки не принизить, доти не приголубить.
Моє покоління відробляло первородний гріх народження у новій країні, яка не планувала нашого щастя. Вона хотіла бачити нас безвідмовними донорами, яким запросто можна було втюхувати казочку про тимчасові труднощі становлення. Тимчасові труднощі зусиллями копійчаних людей перетворилися в тяглість. Сусідні народи стрімко модернізувалися, поки ми співали народні пісні в садку вишневім коло хати. Ця гротескна, випукла різниця між нами і ними вбивала наповал і сіяла ще більшу невіру в самих себе. Це нагадувало генеральну репетицію перед відповідальним конкурсом, куди ти приїхав із чітким відчуттям своєї кращості від усіх. І раптом на останньому прогоні ти бачиш інших конкурсантів, і кров стигне в артеріях від усвідомлення, що вони профі, а ти — жалюгідний аматор-вискочка. Ти миттю здуваєшся, тебе бере в заручники несамовитий мандраж — і ти зриваєшся в обрив фіаско.
Приблизно так моє покоління почувалося на конкурсі державотворення. Усі інші творили свої держави грамотно і обдумано, — а ми ліпили хмародер із гамна. Ми були найбільші й найвищі невдахи, лузери, імпотенти. Ми самі себе гнобили, самі себе зневажали, самі себе тролили. Моє покоління не має за що дякувати попередникам. Той, від кого я почув крилату фразу, так і помер у неприбраній хаті, він ніколи навіть ліжка не застеляв, а мити посуд його надоумували надокучливі мухи, що зліталися на фуршет нечистот. Він усе робив для країни.
— Ти патріот?
— Ні.
Що запитання, що відповідь — навиліт. Другокурсник-доброволець повернувся в кінці семестру, і я запропонував моїм студентам наступну лекцію перетворити на групове інтерв’ю героя. Засмаглий, зі щетиною, він за цей час пофайнів. Прийшов не в однострої, а в сорочці гавайського стилю, розмальованій у пляжно-пальмові мотиви. Студенти запросили добровольця на середину аудиторії. Я відійшов убік, щоб уникнути рикошетів. У процесі допиту його запитали:
— Ти патріот?
— Ні.
Вони нервово соваються на лавах, їм некомфортно не розуміти. Причинно-наслідковий зв’язок вислизає з рук, як мокра мушля. Вони його не розуміють. Для них ризик життям — це обов’язковий атрибут доротного патріотизму, його похідна, за якою відкривається дорога до ґлорифікації й іконізації. А він відповів: