— Ні.
— Поясни. Будь ласка.
— Я люблю країну, але ненавиджу державу. Я зрозумів це лише там, на передовій.
— А навіщо ти взагалі зголосився туди їхати?
— Мене завжди цікавила збройна тема. Я змалку займався емемеєм.
— Чим?
— Емемеєм. Ніколи не чули? Емемей. Змішані бойові мистецтва, в дечому схожі на бої без правил. Там б’ються не в боксерських грушах, а спеціальних накладках із відкритими пальцями. Правил як таких нема, а є кілька заборонених ударів. Наприклад, удари ліктями, удари в пах, хребет і горло, укуси і розриви ніздрів чи вух.
Бачу, мої студенти повірити не можуть, що два роки навчалися поряд із хлопцем, про якого взагалі нічого не знали. Віднині, думаю, вони набагато прискіпливіше придивлятимуться один до одного.
У нашу аудиторію залетіла біла пір’їнка. Біле когутяче перо у Британській імперії було символом боягузтва. Такі пера, запаковані в конверт, отримували хлопці, які уникали участі у Першій світовій. Мілітарно налаштовані патріоти чомусь вважали, що кожен чоловік на підставі своєї статевої приналежності конче мусить бути воїном, тому надсилали білі пера тим хлопцям, які займалися фермерством чи виховували дітей замість того, щоб класти душу й тіло за чиюсь свободу. Не минуло й двох років, як у лондонських і бірмінґемських трамваях британці шарахалися від людей у польовій формі, боячись підчепити від них воші й блохи. Думаю, мені прийшов би цілий вагон таких конвертів, і з білих пір’їн я скомпонував би собі шикарне боа, довге, аж по п’яти.
— Я ніколи нічого не відчував до своєї країни, — продовжував доброволець. — Жив собі та й жив, займався спортом. Та в якийсь момент відчув, що треба все міняти. Зрештою, сюди я вступив лише тому, що в сухопутку не взяли, а мені не хотілося втрачати цілий рік.
— Усе міняти і війна — це, погодься, зовсім різні речі...
— Як сказати. Мені був потрібен інший досвід, геть інший. Я шукав мотивацію.
— І знайшов?
— Знайшов.
— І що це за мотивація?
— Ви не зрозуміли. Я шукав не свою мотивацію — я хотів вивчити, чим керуються ті, хто добровільно готові померти за свою країну. Я хотів узяти їхній досвід і пережити його самому. Я цього не розумів. Мені треба було це зрозуміти.
— Тобто ти пішов туди заради того, аби дослідити мотивацію героїв? — запитання від фіалкових очей.
— Так я думав спочатку. Не буду приховувати, я теж хотів, щоб мене називали героєм. Мені це подобається. Хотів слави й поваги. Я завжди потребував чогось такого — і нарешті наважився. Навряд чи був би інший шанс проявити себе.
— Ти їхав за славою?
— Якоюсь мірою так.
— Ти дослідив усе, що хотів дослідити?
— Тепер, на відміну від вас, я маю власне уявлення про всі ці події і про те, що спонукає хлопців бути там. Я мав це зрозуміти.
— Вдалося?
— Вдалося.
Пошук іншого досвіду — це гільйотина для милосердя. Ти мусиш нещадно поставитися до себе, мусиш виставити себе на привселюдний обдув новими вітрами-буревіями, мусиш відкрити своє серце для бурового долота, яке почне шукати нові корисні копалини. А що таке серце — як не жмут порожнистого м’язу, начинений нервовими волокнами?
Я не з тих людей, які хочуть занурювати руку в рідину своїх об’єктів. А він — із таких. Він потребує імплантування в чужу шкуру, він мусить перебрати на себе чуже життя, вдихнути його випари. Для моєї країни це так типово! Лишень зараз я це зрозумів напрочуд ясно, коли переді мною постав добірний екземпляр іншого досвіду, добірний відчайдух, який навіть смерть поміщає в лабораторний бокс для подальшого дослідження.
Бігти з долею наввипередки — затія лише для тих, хто не визначився. Себе не можна знайти — себе можна лише створити. Я дивлюся на добровольця і бачу в ньому розтривожений маятник, що з дзвінким бамканням вдаряється гирею об екстремальні амплітуди. Маятник — це ода безпомічності: він безвільно підвішений за нитку і ним рухає об’єктивне земне тяжіння. Маятник нічого не окреслює, крім обертання планети Земля. У добровольцеві я побачив сейсмограф, налаштований на запис коливань земної поверхні. Щось, що бабахнуло за тисячу кілометрів звідси, відлунням докотилось аж сюди, до внутрішніх приборів цього надчутливого хлопця, якому заборонено бити ліктями і в пах. Сейсмічна активність географічно далеких потрясінь пробудила в ньому пошук іншого досвіду. Він чекав на цю стимуляцію. Він готував себе до дуже-дуже змішаних бойових мистецтв у реалі, а не тренувальній залі. Дуже-дуже змішані почуття вирують у мені, коли бачу в ньому себе — холодного дослідника чужих станів, тонкого психодіагноста.