— Ти працювала на рейх. Ти неблагонадійна. Ти мусіла загинути, але не обслуговувати фашистів. Ти запроданка. Нам усе про тебе вже розказали. Шлюха.
Камілові поцілунки, обійми й інші банальності стали злочином проти країни. Його зараз, напевне, обіймає мама і частує свіжими пиріжками з капустою. А вона тут — обгаджена обгадженими. Евакуація додому, до двох куркульських могилок скраєчку цвинтаря, де замість розп’ять — п’ятикутні зірки. На них теж навчилися славно розпинати.
Війна закінчилася лише тут, на німецькій землі, де до Єфросинії добре ставилися. Війни вона так і не бачила. Над її головою патрони не літали і динаміти не вибухали. Відрізок часу, який у школах через тире вивчатимуть як роки війни, для Єфросинії був роками світлого кохання до чеха. Цікаво, чи дісталася фрау до Параґваю? Відмова їхати з нею була свідомим вибором, а коли вибору немає — саме тоді проявляється вражаюча чистота розуму.
Евакуація додому — безальтернативна. Куркульська дочка, колабораціоністка, шлюха — в неї чудове резюме для будівничого нової країни, в якій щастя може бути лише спільним і санкціонованим. Евакуація додому — найкраще покарання для такої, як вона. Загнати назад до сараю, випалити на стегні клеймо і позбавити особистості. Майор дав чітко зрозуміти, що не дасть їй знову втекти від її країни, навіть хай не думає. За нею пильнували, як монашки пильнують за плащаницею. Евакуація додому з метою перевиховання.
Навколо Єфросинії знову були створіння з паперу. Вони хотіли додому, на склад. Країна канцтоварів і всякої мізерії вабила їх рідними вікнами, з яких виглядали замурзані личка дітей у червоних галстуках. Чоловіки й жінки, натруджені й зболені, стрілою мчали до країни п’ятирічок і стахановщини. Грати в піжмурки з долею, яка ніколи не запропонує Параґвай, не було сенсу — ці люди хотіли додому, де закопана мудрість фізіологічного виживання. Молитва крадькома, примус до всього державного, мегатонни дволикості, сигнальні буйки сотень «нєльзя» — це знайоме з дитинства. Удома вони продовжать плавати лише на мілководді. Це буде добровільна згода перетворитися з остарбайтерів на совєтів. Така їхня доля. Ті, що втекли від червоних лещат в інші табори, перейшовши під юрисдикцію ООН чи ще там когось, планували геть інше життя, нехай злиденне, та все ж свобідне. Єфросинія їм не заздрила, про Параґвай теж не шкодувала. Вона знала, що тепер країна вже не випустить її зі щупалець.
Лише за Камілом тужила, нестерпно тужила. Відтятий Каміл потроху перетворювався у гербарій, він починав плутатися між «її» і «не її», між «було» і «не було». Єфросинія, готуючись до повернення в сарай, зрозуміла, що весь цей час була фанатом Камілової яскравості, і тепер їй буде дуже важко без кумира. Каміл житиме вдома, і Єфросинія щиро зичить йому щастя. Але занадто яскравим він був. Цього неможливо забути ніколи. Вона постійно всіх порівнюватиме з цим ідеалом, і серце розпадається на шматки від усвідомлення, що в її червоній країні немає чехів, які розуміються на штамбових трояндах. Поки її ще не евакуювали додому, вона мусить терміново занизити планку, саму себе переконати, що не буде такої фрау, яка робила поминки гепардові, не буде Каміла, який навчив любити, не буде ясенового паркету і старовинного комоду з дірочками для канделябрів. Не буде тата Ілії, який був працедавцем для всього села. Не буде домашньої бухгалтерії. Повітря не буде. Буде затулене пальцями минуле, що кровоточить. Буде аплікація з багатоколірних спогадів про Каміла. Буде стадія з нуля. Буде аналіз власних сліз. Буде епоха мовчання.
Ну все, стрепенулася, напружила м’язи спини і піднесла обличчя до глухого неба. Якщо не чує — то хай дивиться, аж повилазить. Скотинне наше небо. Погладь себе по животу.
— Я не одна. Я вже не одна. Я знаю, заради кого все це. Він колись неодмінно вислухає притчу про дерева, які всупереч лихим людям залишилися деревами.
Єфросинія немовби обважніла, вилила геть заготовані порції відчаю. Її нове місце дислокації неможливо знайти на жодній мапі світу, навіть із геодезичним компасом, вона мустанґом галопує до нього, стараючись лишитися незасіченою, вона вже інтуїтивно відчуває, що з цеглиночок почала складати свою антиутопію, вона обростає мундиром солдатки нової війни, і ця війна буде не лише за себе. Місце її дислокації — не місто і не країна. Вона носить це місце під серцем. Вона погладжує це місце щогодини. Ілля — якщо він, Клавдія — якщо вона.
Єфросинія в’їжджала (поверталася) до паперової країни, затуливши собі рота. Буквально — вона тримала біля уст долоню і гаряче дихала в неї. Евакуація додому проходила успішно — ось кордон, вівчури, контролери у фуфайках, запах дешевого тютюну і тотального страху. Єфросинія в’їжджала в країну повсякчасної обережності — не виділятися, не перечити, не привертати увагу. Клеймо колабораціоністки приїхало разом із нею, воно блимало в її погляді вільної людини з ефектними кучерями, які не могла приборкати жодна хустка чи берет. Хотілося знову оніміти — як тоді, після повішання тата. Тоді було легше, коли знеструмилося мовлення, а значить, і чуття світу.