Холодний клубок хвилювання бешкетував у животі, коли моє тіло перетнуло державний кордон кращого світу. Мені стало соромно за рибні консерви в поліетиленовому кульку, за старперську стрижку з пробором справа, за окуляри в сірій пластмасі, за штани на кант, за оглядання на людей, які були наче з іншої планети.
Це сталося у Відні. Був 6-годинний перевал для водіїв, і я побрів іноземно-інородною столицею, розуміючи, що моя країна ніколи не буде такою навіть через 100 років. Я розумів, що потрапив у світ історико-культурної величі, яка має світові зразки всього: поезії, балету, опери, романістики, медицини, архітектури, державництва — всього! Я проходив повз пам’ятники композиторам не їхнім, а світовим, літераторам не їхнім, а світовим.
У них не було нічого свого — усе було світовим.
І мене це остаточно перешило. Я відчув себе носієм третьорядності. У цьому усвідомленні не було ані краплини самобичування — лише зябка констатація, леґалізація того, що я й раніше відчував, тільки соромився сказати вголос агресивним людям зі села. А потім була Венеція. А потім — Париж. А потім — Канни. Моя країна невідворотно меншала й мініатюрилася пропорційно до мого віддаляння від неї. Дорогі мені люди пігмеїлись. Хотілося кричати від злості і придумати машину часу, яка могла би перенести цілу мою країну на 100 років уперед, саме сюди, на міжнародний етнофестиваль у Франції.
На середземноморському пляжі францужа́нки засмагали топлес, на це ніхто не зважав, навіть діти пубертатного віку, ні чоловіки, ні молоді хлопці, крім наших хористів, які хіхікали з нездоровим блиском у зіницях і часто ходили в душову. Ніхто не верещав, як недорізаний лось, забігаючи в воду, не бризкався і не псував фонової музики морського прибою своїми радіоприймачами. Повага до ближнього зійшла наче зі Святого Письма, я одразу полюбив цю цивілізацію безбожників, які в неділю їдуть на барбекю. Нас повезли на коньячний міні-завод, який 160 років належить одній і тій самій родині. Нас пригощали елітними сирами з молока буйволиць, видавали щоденно 1 літр бурґундського вина і частували баґетами на снідання. Франція ткала з нас казкових персонажів, які неждано-негадано опинилися у віртуальній реальності, де все було кращим і соняшнішим. І головне — тут жили реальні люди, з реальними проблемами і клопотами, з міським транспортом, який ходив згідно з електронним таймером, усі ці люди мали дві ноги, дві руки, два ока, два вуха і одну голову. Ніхто не ставив машини на парковочні місця для неповносправних, люди самі творили такий реґламент, який покращував їхній світ. Доводилося себе щипати, щоб ненароком не звикнути.
Там я зрозумів, що бідні люди не мають права бути патріотами, тому що патріотизм — це завжди вдячність. Я не розумів, як патріотом може бути той, хто животіє. За що воно може бути вдячне країні? Який-такий стандарт воно готове захищати ціною власного життя? Французи любили свою Францію за те, що у Франції вони щасливі й захищені. Не були би щасливі й захищені — не любили б. Тоді я второпав, що патріотизм — це предметна й аргументована вдячність. Французи були з Францією на ти, без пієтету і пустопорожнього почту. Я зрозумів, що коли бідні, які не мають навіть чого втрачати, стають патріотами, — починається маячня. Я не хотів у неї повертатися — в країну, де найбільшими патріотами є ті, хто мали би проклясти свою країну. Я чітко бачив, що патріотами можуть бути лише ті, які мають за що дякувати своїй країні. І не просто за що — за власний добробут і власний комфорт. Французький легковій на березі Середземного моря продезінфікував і провітрив мою голову, звідки повипадали всі недолугі конструкції. Людиноподібна і багатостраждальна — такою я відчував свою країну здаля від неї. Я поволі ставав Юдою, який мав реалізувати напророчене, а мені ще навіть не було й 20. Хотілося бути творцем позитивних змін у країні, яка завжди годилася на менше зло. Я не знав як. Я не знав навіщо. Я знав, що затіяв гру в піжмурки. Прозріння коштувало мені 32 долари. Я ніколи не економив у таких питаннях.