— Я поїду з тобою. Ненадовго. Буквально на кілька днів. Ти радий?
Воно ще питає! Доступ до кисню перекрито, кубометри інфантильних уті-путі-мусі-пусі вирвалися назовні — в такі моменти Ромин син виразно відчуває каліцтво пророків, які здуру закликали людей до цнотливості. Ромин син зараз блюзнірськи зірве цю білу маєчку з шортиками і влаштує кесарів розтин власній апатії перед від’їздом. Тут, у Неаполі, він переспів новими вибуховими сумішами вражень, які не терпиться притарабанити до своєї фаянсової країни. Розкохуватися він уже навчився, тож можна їхати.
Manolo теж уже купив квитки. Почувається, наче скат, насичений струмом. Як тала вода сповіщає про провесінь, так квиток, що згорнутою трубочкою стоїть у фужері на комоді, сповіщає про подорож у пошуках ексклюзивних спостережень. Він зачинить броньовані двері, зніме з себе аркан повсякденних зобов’язань і налаштується на те, щоб країна, звідки його Roma, несамовитим колоритом увірвалася в будні. Ще кілька днів він поудобрює свої очікування, аби вони виросли до висоти людини, яка бачила півсвіту, ну, може, третину.
Його очікування від цієї поїздки дуже дитинні. Схід завжди викликав у нього надто спрощені, схематизовані алюзії. Ще зі шкільних уроків Manolo виніс плаский моно-портрет Сходу, і ні шпилясті мінарети, ні старовірна ортодоксія рускіх нечесаних бороданів, ні китайські пагоди з викрутасами дахів не здатні були орухомити його застигле, пустельне розуміння всього Сходу. До нього Схід розмовляв мовою не особистостей, а колективів, мовою камікадзе, мовою жертовності, мовчазної віри в свою незначущу молекулярність супроти великих державних махін. Manolo боявся цієї бравурної неповаги до життя і смерті, його жахало безправ’я жінки, арабський патріархат самодурів, наука умертвляти своє ego во ім’я традицій, більшість яких заслуговували на привселюдне каменування, або спалення, або забуття як чогось потворного і фатально помилкового. Зараз він збирається на Схід, у стикову країну, де закінчується Європа. У сам її кінець, в її апендикс, що ховається від діагностики аж під хребет.
Manolo міг би махнути до Sacramento відвідати Художній музей Крокера (давно хотів); або до Женеви в квартал Штрумф із дивакуватою архітектурою; або взяти тур Північною Італією (Південну він уже знає на зубок); або, Бог із ним, у крайньому випадку рвонути на лю́бу Сардинію, на дегустацію овечого сира pecorino, його ще можна куштувати, а от сир casu marzu з живими личинками, які можуть вистрибувати тобі на обличчя — це вже цілковитий екстрим. Ліпше вже до країни, звідки Roma.
А що Roma?
— Мій край, де виросла й жила до переїзду сюди, належить іще до Європи. Решта країни вже ні. Що далі на схід і ближче до росії, то більший совок. Я не знаю, як перекласти це слово. Ти, мабуть, не зрозумієш.
Усі ті рази, що Roma їздила вглибину своєї країни, закінчувалися неприємними відкриттями. Вона почувалася Колумбом, який не туди пристав. Вона думала, це єдина країна, а на ділі це була единая страна. І що східніше пролягав шлях, то менше в країні було найріднішого їй, вихідці європейської частини. Розмови чужою мовою, а ця мова була надто зухвалою і всюдисюдною, спонукали до капсулізування всередину себе, всередину своєї ідентичності, яка навіть фонетично один до одного співпадала з назвою країни, чого не скажеш про чужу мову. Ці льодяні, непокірні поїздки вглибину единой страны позбавляли віри, і Roma почувалася дитям не відкритого ніким племені, яке опинилося в гущавині того, що номінально є рідним, та насправді таким не є. Безмаршрутна невидимка, приречена на співмешкання з чужими їй співгромадянами, Roma розуміла, що життя за кордоном дорівнює життю чи не в половині рідної країни. З тією поправкою, що единая страна була нав’язливішою. Її рідна країна мурашиним строєм пішла від неї кудись, де солодше, де ностальжі, майскіє празнікі, шансон і іронія судьби. Roma додала би ще й кілька копняків навздогін, але багатостраждальна й без того була багатостраждальною. Її країна навіть не хотіла обернутися, аби востаннє глянути на ту, яка не могла користатися державною мовою у своїй державі і від того ставала злішою. Страх навічно залишитися тінню, спрацював, і единая страна вже перестала хвилювати ту, хто по-діоґенівськи блукала вдень із каганцем і шукала свою країну в своїй країні. Roma лишень і робила, що розмитнювала свої мрії жити колись у країні, де назва відповідатиме суті.