Ситуацію рятуватиму я. Мене попросили допомогти показати білявому чудові, що існують ще й такі перехідні моделі, як наша країна — країна, яка ніколи не втрачає шансу втратити шанс. Хай дивиться на це велелюддя зламаних променів і повішаних крил. Хай бачить ясні очі молодих людей, які показують чудеса оптимізму на тлі мінімальних пенсій. Хай побачить країну фантастичних багатств і дорогих позашляховиків, адже найбільше мільйонерів саме поза шляхами.
Залізобетонна країна навряд чи сподобається людині, що мешкає в бунґало, тому Ромин син обґрунтовано найбільші надії покладає на мене — я мав би показати свій дозбручанський край, маркований присутністю в ліберальних імперіях. Я мав би напружити біляве чудо, змусити зарахувати нашу країну до переліку цікавих, а не просто транзитних. Мій дозбручанський край має стати для білявого чуда саламандрою з яскраво-стронціановим забарвленням луски, на яку негоже не звернути увагу.
Коли вони прилетять, я нашлю на біляве чудо всі Карпати й усю площу Ринок, аби воно захотіло полюбити мій край. А за країну я не відповідаю.
33
Коли Єфросинія, не зовсім сама, зійшла на перон львівського вокзалу, відчула себе йогом, що вміє ходити по цвяхах і битому склу. Їдучи сюди, вона вже встигла провести сеанс саморефлексій:
— У цьому плацкарті ти залишиш усе, що з тобою було. На перон нового міста ти вийдеш новою людиною. Тебе тут ніхто не знає, отож, як ти себе подаси — так і почнеш жити. Цікаво, чи це прикордонне й дуже західне місто видає щастя напрокат?
Єфросинія підошвою взуття відчула, що її нога ступила на твердь міста, доведеного до кондиції al dente. На перший зуб, воно може видатися недовареним, недом’яким, та саме у цьому стані невловимого недо- криється рецепт міста, яке вже друге десятиліття бухтить в окропі історичних подій. Ніщо і ніхто не може його розварити до стану розм’ятого сусла, однорідного місива, в якому зникли останні грудочки вцілілої самобутності.
Місто виглядало кастрованим, але гордим. Воно мовчки виказувало своє аристократиче походження, хоча й було заковане в совєтські вивіски, плакати і фуфайкових людей. Місто все одно затаювало й переховувало свою неповторність як не під бруківкою, то в парадових під’їздах із вітражами, то в кам’яницях-люксувках, де оселилися найнедостойніші цього міста. Атланти мали білі бороди, як у Ґеродота, і ніжне тіло, як у Діоніса; вони сопіли й кряхтіли, але все одно тримали старовинні балкони колись п’ятикімнатних помешкань, а тепер перекроєних однокімнаток зі спільними кухнями.
Єфросинія працюватиме на танковому заводі, спокутуючи свою провину перед країною. Та найперше — вона закохуватиметься в місто кондиції al dente. Паперові люди, ці живучі таргани, добралися й сюди, проте їхня концентрація ще не така задушлива, терпіти можна. Точніше, лікуватися самим містом, яке досі носить шляхетного капелюха і цінує оперне мистецтво мовою оригіналу. Для Єфросинії, яка завше конфліктувала з папером, її нове місто стало живим бестіарієм — книгою зоологічних оповідок із повчальною метою. Нові мешканці цього величавого і надбитого міста більше скидалися на залітних птахів, що прагнули перезимувати поближче до термоджерел. Випадкові люди в місті, де історія лущилася просто під ноги.
Бестіарій типажів вражав міфологічністю. Трамвайними вуличками проходжувалися мантікори, що мали тулуб лева і людське обличчя, в них були три ряди гострих ікол, якими вони пожирали інших людей; мантікори жили в норах і могли перемогти будь-кого, крім царя звірів лева. Левів у місті Лева катрупили всіма доступними способами — висилками, репресіями й анонімками мантікор. Левів стало без краю мало, вони втратили свій рідний край, і край утратив їх також; їхні пишні гриви висіли потріпаним ганчір’ям, леви поволі привчалися ховати ознаки своєї левості, перетворюючись у кішок драних, та Єфросинія мала напрацьоване око на людей могутньої породи, як би майстерно вони не затесувалися поміж карликів. Вона бачила ці полум’яні очі, що вдиралися в пейзаж погаслих, бачила ці розправлені груди, що несли на собі мільйон опущених, і на душі ставало тепло і спокійно: не все ще втрачено.
Левам протистояли не лише мантікори, а й двороги — вони були грубезними, бо живилися терплячими приборканими чоловіками, а таких була абсолютна більшість, тож поживи у дворогів було вдосталь. Жили тут амфісбени, рухаючись в обидвох напрямках, бо мали дві голови: одну на тулубі, а другу на хвості, вони дивилися одразу в обидва боки і могли рухатися хвостом уперед, в амфісбен світилися очі, біля них топився сніг. Було багато очокочі — рудих і горбатих напівкозлів. Були змієволосі, собакоголові, крилаті й напівгібридні — місто стало прихистком різноманітних химер і василісків, які матеріалізовували антропоморфну міфологію в місті, від якого за 70 кілометрів на захід починався інший світ, заборонений для паперових людей. Уява Єфросинії допомагала розпізнавати в людях справжні суті, замасковані й приспущені. Усе людське потворство крикливо дисонувало з містом, яке звикло боротися навіть тоді, коли вже нема проти кого боротися і нема заради кого. Місто пручалося і мімікрувало в намаганнях самовберегтися, але кількість переважила якість. Проклятуща кількість, кількісно кількісніша. Кількості завжди більше.