— Наш завод є в вертикалі оборонпрому, і ми маємо броню на помешкання. Я буду клопотати, щоб тобі пробили однокімнатку. Ти цього не бійся. У нас багато житла звільнилося у Львові, багато виїхало, ну ти розумієш...
Зі змішаними почуттями Єфросинія покинула кабінет кадровички. Ніби й стрибати треба від радості, що нарешті в неї буде свій куток, та з іншого боку вона подумки перелинула до свого приазовського будинку, який також вони свого часу «звільнили» для інших потреб. Там зараз сільрада засідає в кирзових чоботах, і такими ж чоботами вона, розкуркулена остарбайтерка, ступить у помешкання когось із тих, хто «звільнив» місце — для неї, виходить.
— І не думай носом крутити. В мене черга стоїть на те, що я сама тобі пропоную, — немов випереджуючи Єфросинин хід думок, завідувачка кадрами сказала вже майже на порозі.
Ключі від раю є лише в ключника. Єфросинія мусить погодитися, хоча внутрішньо щось таки шкребе її, щось приспускає її прапор. Завтра вона вже може спати на своєму (своєму?) ліжку й колисати малечу не на руках, а поруч зі собою. Завтра вона ввійде в кимось нагрітий простір, і, мабуть, він буде передчасно посивілим. І, можливо, плач малої Клавдії буде блідим римейком надривного плачу незнайомої й набагато дорослішої людини, яка колись гріла ці стіни. На неї, не виключено, дивитиметься здивована мордочка радіоприймача — і не впізнаватиме.
Єфросинія не має шансу на вертіння носом, вона розуміє, що живе в час, коли твоє місце дуже легко займе хтось інший, менш дотошний і самокритичний. Узагалі-то твоє місце — це велика гіпербола в країні, де на той час навіть не було кличного відмінку. Біснуватий натовп охочих зайняти твоє місце чатував усюди: під туалетами, під кабінетами, під під’їздами, під поліклініками і навіть під кладовищами. Твоє місце мусило мати печатку й бути офіційно завіреним, інакше твоє місце миттю перетворювалося в порожнє. Країна мільйонів порожніх місць навчала до скону триматися за своє місце, навіть якщо воно не твоє. Паспортизовані нулі ставали Кимось за рахунок своєї кількісної переваги в країні, де навіть віра була статистично обрахована. Їх було більше — кількісно більших людей, які на десятиріччя вперед установлювали певну планку плінтусної посередності, до якої міг скотитися кожен охочий. В Єфросинії завтра тяжкий день.
Довгий ключ золотавого кольору не зразу пенетрував серцевину. Брязкання ключів, зривання пломби і присутність на сходовій клітці представників житлової адміністрації загнало сусідів під дивани, якщо не далі. Боятися зовнішніх звуків стало безумовним рефлексом у країні кухонних героїв. З енного разу двері таки піддалися, і з помешкання виповзла застояність. В обличчя Єфросинії війнуло нове життя. Чужі життя завжди виглядають новими. Переступити цей поріг означає присвоїти собі чужий реквієм.
— Не можу сказати, що я живу на дні. Я живу серед дна.
З такою гадкою Єфросинія звикала до епохи присвоєнь. Тепер вона — одна з тих, кого життя жбурнуло на чуже ліжко з чужими вм’ятинами. Стіл був застелений грубою цератою. Вона ще досі зберігає брудне кружальце від горнятка, з якого протікав чай. Такий же чорний, як і день, зафіксований у відбиткові чорного чаю на грубій цераті. Мухи, ласі до покинутості, зібралися навколо світильника, плафон якого слугував ще й могильником для мухоподібних. На стикові стіни й стелі замріяно колихалася павутинка, ще зовсім свіжа. Шафи на своєму нагрітому місці, навіть деякі речі в них — витирачки, фартухи, окремі предмети одягу, серветки, півлітрова банка цукру, розсунутого по стінках скла, всі меблі, поторочений на краях килимок, тазики, миски і подарунковий сервіз, ще не розпакований і, помітно, невживаний. Усі ці речі з відбитками чужих пальців заклинали не торкатися їх, не затирати пам’ять, поспіхом виштовхану за двері. Свідки чужих потрясінь, ці речі вже морально готувалися до вічного спочинку й аж ніяк не прораховували нового служіння ще комусь. Гучні звуки відмикання замка двістіголосо здригали їхню ідилію анабіозу. З режиму автопілоту виходити дуже неприємно. Дуже неприємно було речам, які прийняли гостей-господарів. Та найнеприємніше було Єфросинії, яка відчула себе присвоювачкою. Паперовою людиною.
— Ці речі мають вивезти?
Представник житлового управління навіть не відгукнувся на це дивне запитання, він сонно ходив помешканням і мацав предмети, знаючи про їхню безборонність.