— А це хто?
— Бом.
— То ім’я таке?
— Ім’я. Бом. Не Бім, а Бом.
Песик із сумними очима лежить на передніх лапках, по-шкільному слухняно складених докупи, і лише орбітами очей дивиться доверху, не відриваючи підборіддя від лап.
— Його ніхто не бере і вже, певно, не візьме.
— А чому?
— Він старенький. Усі, як правило, беруть молоденьких тварин. А йому років 11–12. Від нього відмовилася сім’я власників. Просто привезли і здали. Заплатили трохи грошей, щоб я його взяла в притулок. Старенький уже. Спочатку він майже тиждень нічого не їв — так страждав. Я мусила колоти йому вітаміни підшкірно, щоб не помер від горя. Отак, як ви зараз його бачите, лежав на передніх лапках і дивився на ворота, чи не приїхали господарі його забрати назад. 11 років — це вже старість. Хто його візьме? З ним уже все ясно.
— Ми візьмемо, — тремтячим голосом, що зривався від хвилювання, Ромин син здивував господиню притулку.
— Бома?
— Так, його.
— Просто майте на увазі, що він старенький, і проживе він у вас... ну... кілька років максимум, якщо не менше... Ви щойно звикнете до нього, як він помре.
— Беремо.
Бом ніби відчув, що відбувається його прижиттєва беатифікація, тому почав виляти хвостом.
— Він щеплений, у нас усі щеплені. Ви точно його берете?
— Точно.
Защіпка вольєра з дзенькотом відчинилася, перед стареньким, але дуже милим Бомом відкрився простір для втечі. Був би він молодий, мабуть, шмигнув би між ногами, але Бом добре знає, що старе дерево не пересаджують на нове місце.
— Треба добряче роздивитися й обнюхати цих двох двоногих. Такі компактні, милі, зовсім не бугаї, як той, кого я любив останні свої роки. Пальці у них м’які й теплі. Одяг чомусь узагалі не пахне чоловічим потом. Це погано, бо гострі запахи подразнюють мій собачий ніс. Що вони тут роблять? У них ще навіть зморшок нема. Флюїди в них слабкі, не авторитарні, не вождистські, вони не з тих, хто мідним голосом віддає команди і може копнути в зад. Недосвідчені ще. Ой! Ой-ой! Що це?!! Не можу повірити! Вони мене беруть на руки?? На руки?? Гавкіт відняло! Уперше за всі роки мене беруть на руки!! Я ж брудний, некупаний! Яка ганьба! Ошийник від бліх уже не діє! На руки? Хмммм... А на руках приємно... Слухайте, а на руках класно!! Їхні вени на шиї пульсують, я це відчуваю, і серце їхнє чую. Ну ні — на руках однозначно супер! Інші вольєри мені заздрять зараз. Я й сам собі заздрю зараз. Я на руках... Гав!
— Ну-ну-ну, чого ти? Не переживай! Зараз ми тебе візьмем і повеземо до твого нового дому. Бом... Бомчик...
— Я не сплю? Гав!
— Ну все, все... Гарний, гарний песик, чемний...
Ромин син не може тримати Бома на руках довго. Він уже пересвідчився, що існують лише дві основоположні емоції — плач і сміх. Усі решта — похідні різновиди. Тому життя можна або ускладнювати, або полегшувати, а просто відображати чи переживати життя — значить нічого не робити з ним. Нульовий результат із життям — це не його історія. Бом має померти не тут, не на цій вимощеній трухлявістю долівці. Не тут, під какофонію замкнутої приреченості. Цей старий пес має право на свою лебедину пісню.
Коли вольєр Бома спорожнів і почав випадати з загального антуражу, господиня притулку подумала:
— Святі люди. Певно, баптисти.
Увечері, після того, як вони відвезуть Бома до Роминого сина, ми з білявим чудом матимемо шпацер. Третій за рахунком — і втретє я помічатиму те саме. Біляве чудо, коли ходить моєю країною, то таке враження, що воно на пуантах або на ходулях. Біляве чудо на півлюдини вище над юрбою, що тече проти нас. У буквальному сенсі — воно вивищене. На півлюдини, на півтулуба, на півможливостей, на півпереваги, на півшарму — більше й вище на пів чогось. Як море розійшлося перед старозавітними гебреями — так моя країна розходиться на боки перед кожним іноземцем.