Manolo почав дивитися. Тотальна більшість говорила мовою іншої країни, не цієї. Manolo знає цю мову трошки, тому відрізнити може. Багато фільмів, узагалі чужих європейцеві і за картинкою, і за дійовими особами, і за манерою акторської гри (якщо можна так сказати).
— У вас багато постановочних шоу, — звертається до Roma, посьорбуючи імбирний чай із цитриною і медом. — Це ж явно видно: в дорогезні студії приходять привиди минулого тисячоліття. В страшних светрах, костюмах. А зачіски, Ісусе Христе! Таке враження, що сценаристи зумисне висміюють цих людей, виставляють на посміховисько. У нас теж такого навалом, та, як правило, дійовими особами є фріки, одиничні екземпляри. А у вас — люди з народу, екземпляри масові. У вас об’єктом насмішок є народ. Таке враження, що про ваш недорікуватий народ знімають шоу представники іншого, вищого народу, щоб висміяти і принизити. Політичні програми я не аналізую, бо не розумію мови, хоча більшість ваших політиків не розмовляють вашою мовою. Я це чую. І більшість ведучих теж. І взагалі, це страх як дивно — жодного фільму власного виробництва. Я навіть у Марокко такого не бачив. Ти дивишся всі ці програми?
Roma фиркає. Вона знає, що телебачення її країни — гульвіса. Але зв’язок із рідною землею тримати треба, тому якось доводиться оснащуватися сотнею фільтрів і вишукувачів підтекстів, аби поміж сказаним і показаним побачити правду. Спочатку це ніяк не вдавалося, і Roma збагнула, що телебачення її країни націлене цільово на внутрішніх реципієнтів, поміщених у кейс своєї країни. Їм не потрібен ковчег різних думок, їм потрібне розмаїття неправильних, сфальшованих думок, і що буде їх більше, то більше саможертв населення буде готове принести. Roma пробувала відділити зерно від полови, а потім зрозуміла, що вона розсортовує різновиди полови. Це стало схоже на ігри відображень без присутності першопредмета. Відзеркалення вдвічі збільшує відстань до об’єкта, і Roma дуже скоро зрозуміла, що її країна стає космічно далекою з кожним переглянутим ефіром, який, таке враження, аріадною водить довкруж і навколо. Якщо ти висмикнутий із кейса своєї країни, то телебачення твоєї країни одразу стає холодним і ворожим, воно навіть не пахне твоєю країною, не проявляє її ґештальтів, не ретранслює культурної спадщини. Ні, воно заводить у цілком ворожий простір, звідки в тебе стріляють серіалами й убивають профанацією. Roma навіть не намагається пояснити це Manolo — в нього й так температура. Усе, що їй зараз треба, — помовчати. Усе, що потрібно йому, — не намагатися розуміти, а просто ковзати по телеканалах і офіґівати від заможності студійних декорацій. Сардинія відпочиває.
Manolo перестрибує з одного знімального павільйону в інший, а там усі ролі вже роздані; він по-ковбойськи прагне осідлати медіа-простір країни, що воює і щодня поминає полеглих, однак під ним брикається веселий і неначе обкурений віслюк, нав’ючений комедійними програмами, фанерними концертами і невибагливою розважалівкою. Аж задрість бере. Дівчинка на рецепшені, поки у фойє нікого немає, крадькома дивиться з айпада чужомовну комедію, прибиральниці у своїй каптьорці обговорюють влучні жарти чужомовних сатириків, — Львів безнадійно захворів країною, нахапався всього найгіршого, чим вона є для нього. Roma втратила надію по поличках розкласти для Manolo весь цей балаганчик і просто пустила телевізійний пульт на самоплив. Задзеркалля так захопило сардинця, що він уже й забув про жарознижувальний порошок у саше, який треба випити на ніч. Наш телевізор — мастак утягувати в паралельну реальність, звідки зворотню дорогу прорубати може хіба що бойкот. Завбільшки з бульдозер.
Біляве чудо не має на все часу. Воно полюбило місцеве небо, коли те пізнього вечора набуває кольору чорносливу. Я, певно, застарий для нічних мандрів, майка прилипає до крижів, я не встигаю за цими фотосесіями на тлі ліхтарів і стовпів. Чомусь згадав, як дуже давно, коли був старостою оркестру в народному ансамблі пісні й танцю, повертався пізно з репетиції. До мене підійшов бандюкуватий типчик, ніби знаючи, що мої кулаки не здатні битися.
— Дай закурити.
Я і гадки зеленої не мав, чому імпровізаційно відповів таким чином:
— Ти Ашота знаєш?
Бандюкуватий типчик остовпів і щиро-прещиро перепитав:
— Якого Ашота?
— От зараз і дізнаєшся, — сказав я і пішов собі далі. Кретин.
Що це було? Який Ашот? Звідки? Таке враження, що моїми вустами мовив псих-черевомовець. Я ніколи не знав ніякого Ашота, й узагалі — я придумав це ім’я спонтанно на нервовому ґрунті. Бандюкуватий типчик вирішив мене не наздоганяти, уважаючи мене, мабуть, не сповна розуму. А може, він і справді хотів лишень прикурити. Що за Ашот?