Той студент-приятель знав, що є завидним об’єктом браконьєрок, і цим уміло користався. Він умів дати фальш-привід повірити в те, що її спецарсенал подіяв, і далі лишень вів калькуляторний підрахунок юних лохинь. Дивно, чому саме його я спитав про ведення щоденника, — мабуть, хотів почути грубувату думку неестета. А почув слушне запитання контра:
— Щоденник, кажеш... А тобі не здається, що викладати свої думки письмово — примітивщина?
— Здається. Я й сам переконаний, що писати щоденник — це ніби звіряти свої думки. Це з серії «сам зі собою». Якщо подумати: навіщо звіряти свої думки з собою, якщо ці думки — твої? Логічно?
— Ну от. Значить, писати щоденник ти починаєш з іншою метою.
— За це я тебе й люблю.
Зараз той студент помітно полисів і погладшав, за ним уже не так бігають, хіба що тітоньки, в яких давно не було. Він має двох дітей, середню роботу з середнім достатком. Каже, розлінивився. Дуже полюбляє футбол. Дивитися, не грати. А отоді ми почали вдвох писати щоденник. Він довго не протягнув, оскільки відвертість — не його. А я утвердив своє переконання: ті, хто пише щоденники, насправді всією душею хочуть, аби цю писанину потім хтось прочитав. Навіть не хтось, а багато цих когось. Інакше навіщо писати для себе те, що ти й так носиш у собі?
У студентські часи я переживав драматичну кристалізацію своєї ідентичності, тому таки сів писати щоденник. Він досі зберігається в шухляді, поруч зі старими конспектами лекцій професорів, частина з яких уже лежать на Личакові. До цих щоденників я дуже рідко заглядаю. Мені здається, що то писав не я і не про себе. Якийсь інший 20-річний хлопець, закомплексований, заточений на конфлікт із оточенням, повернутий у філософські розмірковування про умовність правил. У цьому щоденнику є щось кумедне, щось напоказ бунтарське, перші описи закоханості, перші двобої з розчаруванням, відголоски багатьох інших «на середині класу», щоправда, мініатюрніших у масштабах своєї переламності. То писала людина, яка відчайдушно, до німоти крику хотіла, аби колись хтось прочитав написане.
Не бачу нічого непристойного в тому, щоби читати чужі щоденники. Навіть навпаки — читач робить послугу авторові щоденника. Це тільки прищаві дівки післяпубертатного віку несамовито верещать, коли хтось, найчастіше мама, ненароком знайде їхній щоденник. На видному місці. Я назвав би це страхом перед собою. Страхом людини бути зрозумілою і розгаданою. Книга, щоденник чи інша публічна писанина — це душевний ексгібіціонізм. О-о-о, яке це задоволення — виставляти напоказ щось дуже потаємне та інтимне! Це так запалює, так мобілізовує — адже доведеться потім витримати аґресивну реакцію на голу правду про себе і про когось. І таким чином перевірити істинність написаного. Тобто свою істинність. Ексгібіціоністична книга чи щоденник — хороша штука, яка дає нагоду мовчки сказати те, що може бути використане проти тебе. І буде використане. Ти ніби власноруч вручаєш комусь зброю проти себе. Геніальний винахід любителів переходити рубікони.
Кожна сповідь — це дія проти себе. Післясмаком кожної сповіді є не очищення, ні, не очищення. А безпощадність. Безпощадність до себе. Вивертання всього сокровенного, а передовсім — власних страхів і прорахунків. Кожна сповідь (якщо вона щира) випускає назовні всіх твоїх підшкірних демонів, із копитами, рогами, хвостами, багряними зіницями, іклистою пащею. І ці матеріалізовані випари твого дна дихатимуть на твою потилицю, і ти боятимешся озирнутися в пітьму позаду себе, і твоя тінь буде розчетвертовуватися навіть у вакуумі. Не кожен до цього готовий. А я цим марив.