Мама зустрічалася з Ігорем, мали серйозні плани. Однак на спортивному турнірі Ігор ушкодив коліно. Він не надав тій травмі особливого значення. Кинулася ґанґрена. Ігор зліг. Мама щодня відвідувала його, вони подовгу залишалися наодинці, але я ніколи не дізнаюся, про що в таких випадках розмовляє закохана пара приречених. Медики благали дати дозвіл на ампутацію. Він міг би жити донині, я міг би сидіти на його колінах, адже протезування демонструє чудеса прогресу. Він уперся, як баран:
— Можете мене розстріляти, але я не дозволю відрізати ногу.
Не знаю, чому мама не знайшла таких слів, які могли би розтопити його ультиматум. Зрештою, чому не шантажувала, чому не вдавалася до заборонених прийомчиків жіночого маніпулювання? Можливо, і вдавалася. Все марно. З моєї мами, як і з мами ніцшеанської подруги, погана акторка.
— Ми зустрічалися, — знехотя почала мама, знаючи, що від мене не відкараскається. — Він був найгарнішим хлопцем у школі. Його мама не дуже була в захваті, що він за мною бігає, бо я була донька репресованих, а вони — вчителі. Між нами було почуття. Дуже сильне. В мене більше такого ніколи не було. Ми ходили в кіно, і він навіть потайки привів на один із сеансів своїх батьків — але так, щоб я цього не знала. Я тоді страшенно образилася, закатала йому скандал.
— Скажіть, а нащо було закопувати ті обручки?
— Така традиція була.
На похорон Ігоря зібралося все містечко. Люди обожнюють чужі трагедії та горе. У пошуках свого катарсису можна безконечно споглядати на чужий траур і побивання. Весь передпокій, де лежало тіло, було заставлене білими лілеями. Мама досі ненавидить ці квіти. Коли бабця ненароком їх посіяла, то мама згодом усіх їх педантично виполола. Услід за труною незаміжня дівчина, навіть не заручена, несла 2 обручки. Їх закопали разом із Ігорем на цвинтарі. Вона несла їх на невеличкій ромбоподібній подушечці пурпурового кольору. Як обітницю, що без нього вона вже ніколи не буде щасливою. Це була процесія прощання з жіночим щастям моєї мами. Вона виконала свою присягу сповна. Ґарантом служив загальноміський перфоманс із закопування обручок у глину під пильним поглядом населення. Цей акт мав надзвичайну містичну силу, і Ігор досі сниться мамі як попередження лихих подій. Вона ходить до нього на цвинтар, хоча минуло півстоліття. Ігор є її вічним якорем, перед яким незручно бути щасливою.
— А чому вийшли за тата?
— Бо він так хотів. Він сказав: вона буде моєю. Він мені навіть ноги мив. Це вже потім він змінився. Це все його колеги, його робота. Там усі гуляли. Бавилися в ромашку — бабу пускали по колу. Один із них був лікар, то, кажуть, дезінфікувався марганцівкою, щоби не підчепити якоїсь зарази.
Я дуже полюбляв порпатися в нашій стінці. Завжди знаходив у цих численних шухлядах-поличках-перегородках-нішах-закапелках щось цікавеньке. У більшості випадків воно було взагалі не ужиткове. Зайві, непотрібні, напівсправні речі, які зберігалися невідомо навіщо на якийсь-то випадок, який ніколи не наставав. Я перебирав ці предмети, уже давно позбавлені свого прямого призначення; вони лежали в нашій стінці, як на китайському складі всякого непотребу, знеструмленого, облупленого, надгризеного марнотою лежання. Всі ці списані предмети несли на собі відбиток минулого життя, коли все довкруж квітло, і в цьому житті моя мама — молода, усміхнена, з ямочками — іде закохано за руку з прозористим силуетом, кремезнішим за неї, на двох ногах.
І ось в один із канікулярних днів я дістався до однієї з антресолей, в якій міцно спали папери. Не без допомоги табуретки я виволік звідти всі метрики, шкільні альбоми, медичні книжки з поліклініки, власноруч писані рецепти випічки, документи на нерухомість, іншу целюлозу. А це що? Я натрапив на коричневий блокнот. Звичайнісінький блокнот у клітинку, ледь-ледь дрібнішу від моїх звичайних зошитів, у шкіряній палітурці з несиметричним тисненням.
Із дитячою цікавістю я почав гортати сторінки. Геть порожні. Нічого всередині. Ніякого тексту. Самотні клітинки і нічого більше.
«Чого буде тут лежати?» — по-господарськи подумав я і почав по одній виривати сторінки, акуратно складаючи їх поштучно на купку — мамі згодиться.
Знешкодивши більше половини блокнота, на одній зі сторінок, унизу по діагоналі, я виявив напис кульковою ручкою. Буквально кілька слів. Моїй Галі з любов’ю. І підпис. Незнайомий підпис, у нас так ніхто не підписувався.