Увечері я вперше побачив маму в такому стані. Вона і плакала, і злилась, і ридала, і добряче вгріла мене рушником для витирання посуду, її руки тремтіли, лице корчилось у всіх можливих пантомімах болю. Я інтуїтивно відчув, що зайшов на terra incognita, незвідану землю з незчисленною кількістю пасток, кожна з яких була живим докором.
— Що ж ти накоїв!!
Вона сиділа на підлозі, підібгавши коліна, нервово тримаючи в руках розчленований блокнот, по одному аркушику пробувала назад запихнути в коричневу шкіряну обгортку, ніби відмотуючи плівку часу назад. У неї нічого не виходило. Вона розуміла, що на підлозі вона бачить розкидане поштучно своє життя, свою жіночу долю, закопану на цвинтарі. Цей блокнот був символічно чистим, порожнім. У ньому не було жодних записів — ні щасливих, ні мінорних. Я вперше зрозумів, що спогад мусить мати свій матеріальний еквівалент. Я мимоволі став його убивцею. Мама, похнюплено сидячи на килимі, перебирала всі ці листочки і ніби прощалася з цілим пластом своїх спогадів. Ще декілька днів після цього я помічав в її очах невимовний біль. Цього блокнота, точніше, його решток, я більше ніколи не бачив.
— Можна щиро?
Мама настовбурчилася вся. Мені потрібно це сказати. Конче потрібно. Інакше я ніколи не злечу. Мені складно бути добрим сином. Я півжиття хочу відрізати від себе оце все домашнє, залишити його у старих фотоальбомах, у пам’яті на дотик, у своїх дитячих розмальовках, таких кольорових, таких невимовно світлих. Я хочу носити в собі всі ці спогади у вигляді заархівованих файлів. Вони дуже могутні, дуже ємні, дуже концентровані. Деякі з них я ніби заново переживаю, приїжджаючи до мами, і я хочу, щоби так було завжди, щоби ці спомини не зазнавали постійної актуалізації, адже вони тоді перестають бути теплими споминами. Мені складно бути добрим сином. Мені потрібен високовольтний мур, яким я міг би відгородити свій власний простір, своє власне життя з моїми власними демонами. Мені доконечно потрібне абстрагування від усього, що має пуповину, предтечу. Надмірна близькість мене руйнує, я для цього не створений. Мені складно бути добрим сином. Мені потрібен усього-на-всього метр санітарного простору, який рятує від безповоротного розчинення в чужих життях рідних мені людей. Ця ноша надто тяжка для мене — бути чиїмось епіцентром. Так краще, коли гірше. Я хочу, щоб ви знали: я люблю вас, мам. Я про вас багато думаю. Я справді дуже і дуже люблю вас. І тому не можу бути з вами аж надто близьким.
Коли я народився, лютували хуртовини і страшні морози. Тому тато не зміг одразу приїхати. Він потелефонував, і йому медсестра, переплутавши графу, сповістила:
— У вас дівчинка.
Тато почав обмивати з’яву на світ Дарусі. Даруся виявилася мною — і тато цю дивовижну метаморфозу обмивав іще півроку. З-поміж іншого це було однією з причин майбутнього розлучення. Я часто пригадую своє дитинство. Щаслива то була пора, тому що безвідповідальна. Я виріс у власному двоповерховому будинку з садом і травою. Найглобальніше відчуття мого дитинства — бажання, щоб мене жаліли.
— Ой який ти бідненький, що ростеш без тата...
— Ой який ти бідненький, що він ухиляється від аліментів…
— Ой який ти бідненький, що він не цікавиться твоїм життям...
То були найсолодші усвідомлення дитинства. Кожна доросла людина тужить за дитинством — за часом, коли тебе жаліють аж до млості. Я був маминим синочком. Безмежно її любив, був її продовженням. Мене не можна було відлучати від неї. З першого дзвоника я виніс дві яскраві згадки. Перша — ми ледь не спізнилися, бо мене натерли кляті сандалі. Друга — я поглядом знайшов маму в гущі незнайомих грудастих тіток і був безмірно щасливим, коли ця екзекуція скінчилася і мене за руку вели додому. Я ж бо не знав, що наступного дня моє життя кардинально зміниться.
Раптом зі свого прекрасного світу машинок, намальованих крейдою автотрас на бетоні, забав у лапанки з м’ячем я потрапив у жахливий світ реґламенту. Підйом о сьомій. Я ще сплю, ловлю ці найсолодші залишки сну, а мама натягує на мене колготи (радянські, сірі й дуже теплі аж до щипоти). Сніданок крізь пелену, яєшня, смак розлитого жовтка, тверде масло, яке не піддається розмазуванню на хлібі. Потім — дорога до школи. Щойно світає. Я дивлюся на заспані вікна і ніяк не можу збагнути, який придурок придумав заняття о 8.30.
Та тільки-но я переступав поріг школи — починав приходити до тями. Я раптом розумів, що мене запроторюють у в’язницю, де ти мусиш змінитися і де ти не маєш вибору. Вибору — засадничого фундаменту вільної людини. Даремно зараз деякі люди тужать за совковою школою. Вона дитину знелюднювала. Привчала до життя серед несвобідних істот. Сидіти тихо, руки тримати на парті, виконувати всі завдання і виходити в туалет лишень із дозволу цьоці в окулярах за столом. І головне — тут немає мами.