Свідомість — це поверхня, покриття, під яким — відкриті рани підспідних бажань. А вони в усіх, хто мене оточував, були ідентичні: не мати бажань. Мене почали навідувати думки, що великими людьми називали найбільш шкідливих. Мені було комфортніше страждати від безлюддя, ніж бути пасивним свідком усіх цих розмов про лільку, яка завагітніла, про маруську, яка волочиться з молодшими від себе, про жанку, яка свого сина відправила до мами, бо він має ваду серця і скоро вмре. Я не хотів, аби мене змішували з іншими, а для цього було необхідно, щоб я сам не змішувався з ними. Побут обезкрилює. Мораль прибиває.
Нетерпимість до загальноприйнятого здолала мене, і я відчув момент, що пора вже усвідомити себе якось. Я жахнувся — скільки часу було вилито в каналізацію, скільки зайвих якостей я собі прищеплював, скільки скромності я в собі виростив. Із хворими очима пересуватися територією чужих віршів — ось до чого я докотився. Мої знання нічого не вартували, бо всупереч їм я хотів мати без ліку грошей, успіх, одягатись у найкращих кравців, мати віллу з шістьма колонами і неземне кохання.
Я припинив буквоїдство. Ніколи я не знаходив стільки щастя, як у найбільш болючі, страдницькі періоди самоідентифікації. Це було повернення до себе, найвища форма самооздоровлення. Запах артилерійського пороху ширився моєю кімнатою. Ніжна зоря світанку знаменувала переоцінку всіх наявних цінностей, хрестовий похід проти них. Я починав замислюватися: чому лілька, маруська і жанка погані? Чому я повинен їх теж обмовляти і зневажати? Моя міцна земля під ногами похитнулася, і я перетворився на канатохідця, який мусить перейти здрібнілий натовп унизу, вібруючи від кожного подуву.
Я почав помічати, що люди залюбки діляться своїм горем — і ретельно економлять щастя, лишаючи його тільки собі. Відтак я перестав співчувати. Співчуття для мене було і є найдешевшою емоцією, яка тільки існує. На співчуття здатний кожен, це закладено природою і самозакоханістю. А от порадіти за того, хто щасливіший від тебе, порадіти за чиїсь успіхи, чиюсь фортуну, чиєсь досягнення — мало кому під силу. А навіть якщо ти великодушно доростеш до цього, то з часом це обернеться проти тебе і ти почнеш картати себе за хвилинку слабкості.
В одинокості кілька шкур, дістатися туди не можна без ґвинта глибокого буріння. Боязко, та все ж я почав свердлити, вивертаючи на поверхню чорні, жирні надра. Мова панегіриків, од і дифірамбів покинула мене. Я почав споживати полум’я, що його випромінювала ця яма. Моє щастя втомилося від свого надлишку. Я почав пручатися. Не хочу бути стандартом, хочу навпаки, хочу попри, хочу по-своєму. Навколо себе я почав бачити не людей, що поспішають уранці на роботу чи в перукарню, а уламки минулого.
Я почав звертати увагу на тих, кого всі минали чи утискали. Потішні кришнаїти здавалися мені найщирішими християнами, коли поливали йогуртом свого божка, усіяного пелюстками айстр. Жанка, як виявилося, відправила хворого сина поближче до моря і ліпшого клімату. Лілька таки справді підзалетіла, 20 років потому ця нагуляна дитина стане найкращим у містечку отоларингологом. Я переживав повторне народження, бурхливу красу створення наново.
Мій студентський товариш — дистильований мізантроп. Він для мене — як мірило моєї людяності, такий собі градусник, яким я можу заміряти висоту свого заглиблення. Його естетика зневаги до всього традиційного і приземленого настільки заразна, що, розмовляючи з ним про всі ці речі, треба одягати герметичні скафандри, як у науково-популярних серіалах про біолабораторії. Товариш-мізантроп сублімував мою неартикульовану потребу жити наперекір.
Я досі не здатен розкусити розгадку його лиця. У нього коли сміються очі, то не сміються губи. І навпаки — коли сміється рот, то не сміються очі. Тому коли він сміється, я не знаю куди дивитися: на губи чи в очі. Асиметрія почуттів викликає в мене коґнітивний дисонанс. І тому я дивлюся в себе: чи весело мені під час атаки на традиційні цінності? Завжди весело, не те слово.
Мій товариш-мізантроп не ходить до церкви, і саме від нього я взяв звичку ніколи не хреститися, коли проходжу повз будівлю храму. Якось ми гуляли вулицею Краківською, я активно розповідав, що в цій церкві брала шлюб моя бабця з дідусем за півроку до арешту, товариш мовчки спинився і мене спинив.
— Подивися, — каже, — люди поспішають у своїх справах, обличчя напружені, злі, роздратовані, зате кожен, чи то вірянин, чи то останній покидьок, механічно хреститься, коли проходить біля церкви, хоча зараз вона зачинена, у ній не правиться. Ну от шо це таке?