— Если этот ебанат хотя бы раз еще, я его убью. Клянусь, мама, я его убью.
Для мами Вадим став основним захисником, щитом на всі випадки життя. Одного Вадимового погляду було достатньо, аби батя прохрипів «понял» і втихомирено зникав у своїх перинах. Син кожного вечора, коли міг, супроводжував маму з роботи додому, щоб ніхто не зняв з неї шапку з фретки чи не зірвав біжутерії з мельхіору. Він помагав нести сітки з гастроному, здавати порожню склотару, якої було залийся. Між ними не було надто ніжних взаємин, але в цьому патронажі був найміцніший вияв синівської уваги та любові.
— Она меня стыдится. Стыдится.
Тієї ж миті він відчув остаточний розрив зі своїм попереднім життям. І йому полегшало. Ніби гора з плечей звалилася. Він скинув із себе баласт спогадів, які міцно прив’язували його до того краю, звідки прямісінько в нього цілиться куля. Він відчув себе повністю самодостатнім. Його ніби звільнили від відповідальності за свій персональний життєпис, якого краще не було би взагалі. Він починав свій відлік саме від цієї секунди, від цього місця, від цього жесту опущеної додолу руки з телефоном. Він нікому й нічого не був винен. Він міг вибирати супутників свого нового життя. Ними будуть ці незнайомі афганці, які по-батьківськи протирали йому перекисом водню натерті мозолі. Ними будуть ці чокнуті майданери, яких постійно щось не влаштовує і збурює, як і його зараз. Ними будуть козаки — хоча ні, вони не будуть. Ними будуть западенці, тому що вони хоча й вередливі, але завжди на вістрі, і їхню відданість ідеї він так ніколи й не зрозуміє до кінця, але саме ця відданість надихає його в моменти, коли брудна земля лізе до рота, а страх паралізує центр прийняття рішень. Він шукав гроші, а знайшов значно більше. Не меблі в стилі модерн, не розкішну тачку. Щось більше. Мотивацію.
Тато Ірусі так і не зрозумів її.
— Навіщо було так ризикувати? 17 років. Всього лише 17…
Іруся відчувала вину саме перед ним — татом, який тяжко працював бондарем на пивзаводі заради того, аби діти могли вчитися в ґімназії і прожити краще життя, ніж він. У ті часи були модними лівацькі ідеї, тож Ірусин тато теж присів на цю пропаганду, як і багато його друзів з угнєтьонного класу. Він щиро увірував, що коли націоналізують пивзавод, то робітники стануть колективними співвласниками, отримають весь пакет соціальних ґарантій, почуються більш захищеними. За пана робітники отримували зарплатню потижнево, і за звичкою, уже при совєтах, вони прийшли по гроші. А їм сказали, що гроші будуть раз на місяць у загальній касі, та й то вдвічі менші, ніж раніше. Польський господар на кожного робітника щодня видавав безкоштовно 2 літри хмільного напою — щоби руки не свербіли виносити пиво несанкціоновано. А совіти скасували таку практику.
Коли до Львова заходили рускі, Ірусин тато вирішив особисто проінспектувати, що це за люди. Він одягнув біле вбрання, фетровий капелюх-федора, вичистив шкіряні мешти і рушив до центруму. Його розбирала цікавість, як виглядає обіцяна влада, що несе справедливий лад в інтересах трудівників. Не здолавши навіть половини шляху, Ірусин тато вже почав шкодувати про свої сподівання на рівність і безкласовість. Совіти смерділи, як некастровані кнурі, мали заляпані чоботи й абияк позапинані тілогрійки. Від багатьох тхнуло перегаром і скипидаром. Вони поводилися виклично, попираючи загальноприйняті норми, голосно реготали, чіплялися до жінок панського вигляду. А побачивши ще одного інтеліґента, всього в білому, один із визволителів вигукнув:
— Смотрите, еще один буржуй! Дяденька, дуй-ка отсюда в своем белом. Или нет, постой-ка, отдай-ка нам свои папироски.
Ірусин тато причвалав додому пригнічений. Ще більше, ніж польською «окупацією». Іруся теж бачила, що налагоджене життя у місті, яке славилося співмешканням різних спільнот, котиться чорту під хвіст. Почався мордор. Тому вона і стала антисовєтчицею. Стрімке татове розчарування у новій владі було найпалкішим доказом її правоти — так вона тоді відчувала. Юнацький максималізм завадив холоднокровно оцінити всі ризики, хотілося реалізуватися в бунтарстві, в непослуху.