— Ой, не вимовляй цього імені! Брр.
Вона була привітна, все нормально, намагалася потоваришувати з колегами, але всі вони обмотувалися в харчову плівку, аби не контактувати з нею. У ній була якась недоговореність.
Мама була такою самою — давно, коли ще працювала. Вона мовбито з усіма контактувала й була в добрих стосунках, але завжди тримала виразну дистанцію, як це пишуть на тролейбусах. Я успадкував від неї невміння близько підпускати людей. Вона з кожним роком після розлучення обростала новим кільцем деревини, і темпам її здерев’яніння міг би позаздрити навіть бамбук. Їй було комфортно ні з ким не ділитися нічим надто інтимним. Бачачи її внутрішню самодовершеність, мені був цілком зрозумілим феномен самітників та аскетів. Я й сам був пустельником, який мусів підкорити безлюддя, аби нарешті дістатися берега, де чекала каравела з трьома щоглами, і вона повезе мене назустріч мегаполісам і континентам. Мамі добре було з собою, не треба було розхлюпуватися. Та й особливо не було чим. Неділя, ранок, транспарентні промені заливають усю кімнату, мама дивиться телевізор, «Утреннюю почту», і сушить волосся. До сушки за допомоги чогось схожого на трубу під’єднано своєрідну шапку з дірочками. Сушка однотонно гудить, дірявчаста шапка напинається від теплого повітря, мама тримає пальці розчепіреними, бо щойно нанесла лак, він смердить ацетоном, мама плавно махає руками вверх-униз, як дириґент, щоби лак швидше сохнув, воркотання сушки дещо перекрикує Пугачова з новим хітом, за вікном лагідна погода, яму для нового мерця викопано, її видно навіть звідси, автобуси з відчиненими передніми дверима чекають на своїх пасажирів, ми підемо до бабці на чанахи, мені дістанеться найбільший кусень м’яса, сьогодні ховатимуть водія вантажівки з силікатного заводу, сюди з’їдуться інші машини і будуть бібкати під час закопування, в цьому є щось зворушливе й фамільне, я в новій шкіряній куртці йтиму поряд із мамою попри пологовий будинок, із вікон визиратимуть новоспечені мамочки, під вікнами стоятимуть новоспечені папочки з тюльпанами, а ввечері буде трансляція з Юрмали, але якщо нам не сподобається, то в нас є антена на Польщу, там ближче до півночі крутять імпортні фільми жахів про закинуті вілли з привидами попередніх жильців. Які друзі? Навіщо?
Коли я виріс, то мої друзі мусіли бути вар’ятами, аби стати моїми друзями. А в мами, навпаки, — вони мусіли бути тихіше трави, нижче води. Вони не могли виходити за межі коробки, в яку були поміщені радянські гражданє. Мама завжди знала про них усе найгірше. І це давало стимул тримати дистанцію. При цьому вона навіть не дбала про те, аби створювати ілюзію щирості й довірливості. У цьому не було потреби — тому що товаришування обмежувалося лише спілкуванням на роботі й запрошенням на дні народження, а вони, дякувати Богові, лише раз на рік. Якось я прочитав книжку про аутиста і все у ньому впізнав. Те саме занурення в себе, незначна потреба у вербальному і невербальному комунікуванні. Всіляке неспівпадіння зі стереотипом є рівнозначним трагедії. І абсолютне, акустичне щастя від самоти. Ці стани неодмінно пов’язані з недільним ранком, коли можна було повністю зайнятися собою. Ці ранки я любив найбільше. Бабінний магнітофон награвав Bee Gees і весь спектр italo-disco, мама з дірявою шапкою для сушіння волосся — і світ, поставлений на паузу. Сусідство з цвинтарем дуже сприятливо формує особистість. Якби я виростав у багатоквартирному мурашнику в обрамленні асфальту, то виріс би вбивцею.
— Ти вбивав? — коли Іруся познайомилася зі Стефком, це було одне з перших її запитань.
— Напевно, так. Але точно не знаю.
— Ну як можна не знати, чи ти вбивав, Стефку?
— Я просто стріляв у ту сторону, звідки стріляли в мене. А чи влучав — не знаю.
— А отак прицільно, спеціально у ворога — стріляв?
— Ніколи.
Проживши ціле життя до глибокої старості, Стефко так і не знав, чи є на його рахунку вбита душа. Існує велика ймовірність того, що чоловік, який за все життя не сказав жодної нецензурщини і не пожадав жодної чужої спідниці, насправді міг бути вбивцею десятка людей. Формальним — але убивцею. Іруся точково запитала його те, про що він завжди міркував.
— Чи нестиму я відповідальність за те, що змушений був відстрілюватися, аби вижити? Чи вбивство перестає бути гріхом? — Стефко не міг розв’язати цю дилему. Ніяк.
Жоден теолог не здатен провести серйозний диспут на цю тему, тому що про це нічого не може знати людина, яка півжиття провела в бібліотеці з запахом бездіяльних знань. Про це навіть я не готовий був думати, допоки впритул не стикнувся з повісткою товариша. Про це спокійно міг би говорити Вадим, але це мене не дивує, він же зі сходу. А от я, репрезентант людиноцентричної парадиґми, зостався пошматований цими роздумами. Я досі не можу збагнути, чому люди так запекло напали на евтаназію — і водночас мліють від мілітарної естетики війни і ладні в кожному сквері відкривати обеліски загиблим солдатам. Заподіяння смерті ворогові — це, виходить, героїзм, а полегшення мук приреченого на агонію — це злочин. Куди не піду (навіть на панахидах), можна почути щедрування «смерть ворогам» — але хіба це не є зиченням їм добра і вічного супокою, якщо вірити християнській есхатології про смерть як дар і початок життя? Щось не сходиться в моїй об’ємній голові, коли смерть стає вимогою любові до батьківщини, коли смерть втрачає сакральну суть і трактується просто як фізичне знищення. Це дуже атеїстично — убити й забути. Війна вбиває благоговіння перед кончиною. Вона робить усіх атеїстами, хоча й змушує частіше шептати завчені слова потрісканими губами. Шкода, що Стефко не воював у наш час. Зараз його душа не рефлексувала би стосовно того, чи вбивство перестало бути гріхом. Озирнувшись на озлоблені гримаси чудових людей, він збагнув би, що заподіяння смерті не може бути прокляттям, якщо цього хоче вся країна.