9 травня. Берлін після капітуляції нагадував обгризений кістяк гігантської химери, що розкинула свої ребра сторчака до неба. Європейська столиця, яка ще кілька років тому жила повноцінним життям у стилі кабаре, висохла, облущилась, проросла з бетону штурпаками розвалених каркасних стін. Помирання міст має свою містику, інколи навіть привабливішу, ніж буяння. Стефко забрів у напівзруйнований квартал. Десь неподалік було чутно гуляння вояків на честь перемоги — але Стефко навряд чи колись буватиме у Берліні, тому він хоче запам’ятати його бодай таким, у руїнах, зате з колишньою величчю доглянутого, вилизаного міста, в якому пульсувало значно краще життя, ніж у селі піді Львовом.
Від нього я успадкував меланхолійне вдивляння в чужі вікна. Під час наших прогулянок я помічав, що він завше заглядає в чужі вікна, ніби домислюючи дрібниці життя за всіма цими шибами і шторами. У ньому помер письменник-неореаліст. Цілком імовірно, що в розбомбленому Берліні у сам день перемоги розмірено блукав Стефко з задертою доверху головою. І зазирав у самотні віконні пройми, з яких під силою перетягу могла вириватися полотняна фіранка, і вона ще пам’ятала ранковий дотик німкені-фрау. Шарм покинутих міст полягає у можливості дофантазовувати плин життя відсутніх мешканців. Даю руку на відруб, 18-річний філолог Стефко з завмиранням серця дивився на відкриті рани Берліна, які ніби запрошували полікувати себе увагою і самою присутністю когось живого.
Аж раптом він відчув біля потилиці замок пістолета.
Запала мертва тиша.
Війна вже формально завершена, в повітрі витає запах очікування мирного життя — а тут смерть стоїть у тебе за плечима. Це не та смерть, що на фронті. Там вона безіменна, безлокальна, безпредметна, бо причаїлася всюди й ніде, на всіх чотирьох сторонах світу по всьому периметру. А тут позаду тебе стоїть дуже конкретна смерть, у руках конкретного ворога, з живої плоті. Така смерть має зовсім інший запах, звук і тактильність. Вона невідворотна, її стрілки біснувато добігають до фінішу, який ось-ось, за кілька секунд, ось він уже тут.
Стефко плавно розвернувся. І побачив перед собою замурзаного й переляканого німця. Теж молодого, теж 18-річного. У воєнний час його відправили б на ґауптвахту за недбало розхристаний кітель. Замурзаний піт поволі стікав його скронею, ніби відмірюючи тракт чийогось життя. Німець навів пістолет на Стефкове чоло. Перед очима за кілька секунд пролітає не минуле життя, а майбутнє. Те, якого може й не бути.
Стоячи 18-річним перед дулом пістолета такого ж 18-річного німця, Стефко заплакав.
Сльози одна за одною покотилися його щоками. Від страху, від безпомічності, від жарту, від примхи. Пройшовши війну, він уже готовий був стати однією з останніх її жертв. Усе непрожите життя сфокусувалося на холодному дулі пістолета. Аж раптом…
Його німецький ровесник теж почав плакати. Вони обоє стояли на відстані зарядженого пістолета — й обоє плакали.
Плакали. Обоє. Від страху і безпомічності.
Війна — це і є сльози того, хто не хоче помирати, і того, хто не хоче вбивати. Німець відпустив Стефка і зник серед розвалин. Напевне, він не вижив. Поранення давалися Стефкові взнаки аж до самої старості, але він, 18-річний рядовий, достеменно знав справжню суть цього дня. Для нього це завжди був День Життя. День подарованого життя. День сліз, які стікали обидвома щоками за мить до пострілу. День великого людського милосердя. День, коли треба просто подякувати за можливість дихати і не згадувати більше.
Щороку він чистив свої медалі до блиску. Якось я заскочив його за цим ділом — і завмер. Був пронизливо сонячний день, який примушував мружити очі. Дідусь мовчки діставав кожну медаль, які він тримав у пуделочку з-під взуття, протирав їх, перечитував викарбувані на них тексти, підносячи під кутом до променю світла. У цих діях було щось дуже відсторонене, ніби він у руках тримає не артефакти власного життя, а бездушні музейні експонати. Мав спеціальний піджак світло-сірого кольору, куди навішував свої нагороди, одягав його лише один раз на рік і ходив на всілякі заходи кожного травня. До останнього ходив. У цьому не було нічого радянського. Він навіть не знав, що таке ґеорґіївська стрічка. Він завжди відмовлявся, коли я, будучи школярем, просив його прийти до класу і розказати про війну. Підрісши, я жахнувся від думки, що ніколи не розумів свого дідуся. Боже-Боже… Для мене це була героїчна романтика, навіяна телевізійним епосом, а для нього це був день повернення під дуло пістолета в напівзруйнованому Берліні.
Іруся знала цю історію. Цілком імовірно, за неї вона його й покохала до нестями. Хоча у Стефка можна було би закохатися, навіть якби його груди не прикрашали медалі. Ґалантний і уважний. Вони познайомилися дуже кумедно. 16-річна Іруся йшла зі своїми подругами, була люта ожеледиця, поруч пробігав Стефко, він не втримався на обледенілій бруківці та смачно «під’їхав» Ірусю. Обоє впали на сніг, аж покотилися. Молодечий сміх пролунав так гулко, що якась пані, яка вигулювали песика, вигукнула невідомо кому: