Для когось, може, це пересічний сюжет у ті хворі післявоєнні роки, коли люди цілими натовпами свідомо робили крок назустріч безодні, чи, точніше, безодня в геометричній проґресії захланно поглинала цілі реґіони. А для мене Стефко, який зробив свій вибір усупереч молінням своєї матері, — інший. Не той, який згодом усе життя сидітиме під каблуком Ірусі. А інший яко категорія людей, котрі пішли услід за собою, а не за більшістю. Інакшість завжди проявляється на якомусь тлі. На щастя, тла навколо нас — хоч греблю гати. Іншими нас роблять не-інші, поміщаючи нас у ванночки з реактивом на певну відмінність. І коли знаходять цю відмінність, то непідробно тішаться: осьо з’явилася мішень.
Усе екстремальне існує не просто так. Це — як борти, об які б’ється амплітуда існування. І що ближче ти до краю, то краще розумієш життя. І щоб ти відбувся, тебе хтось/щось зобов’язаний підсунути поближче до борту. Це шанс. Хто обрав життя у преспокійному, серединному, штильному мейнстримі — той не може відбутися, не може відчути всю повноту перемог над собою і кимось іще. Стефко міг перезапочаткувати своє життя, підписавши відмову, адже так робили тисячі людей до нього і після нього, причому напрочуд успішно. Родинна генеалогія навчає мене обдумано настромлятися на штики двозначностей і сміливо ступати у свою облюбовану прірву. І не прагнути достукатися. Іншим не відчиняють, тому інші й не стукають. З них справді нікудишні стукачі.
Мій світ виростає зі стику іншості й повсякденності, і їхня поперемінність мене постійно плутає. Кожен із нас — інший, бо, чорт його бери, однакових людей не буває. Але водночас світ побудований на масі. Інакше він давно уже втратив би цілісність, він розсипався би на мільярди блискучих індивідуумів, які замкнулися би окремо один від одного шліфувати свою неповторність. Маса — всюди, всі ми є масові у своїй неповторності, і всі ми є вигідним тлом один для одного. Хтось це використовує як засіб виокремитися. А хтось — як засіб виокремити іншого і знищити, дати підписати офіційну відмову від кохання, ось так просто, підписав — і живеш спокійно.
Іруся якось сказала, що в таборі зустріла справжніх людей. Потім, уже після реабілітації, вони підтримували між собою зв’язок, регулярно листувалися, інколи навіть зустрічалися. Це нагадувало таємне братство людей, допущених до ексклюзивного досвіду з ексклюзивним знанням, яке є лише їхньою прерогативою. Мені здавалося, вони навіть листувалися паролями, напівнатяками, незакінченими реченнями. Вони були свого роду обрані, клеймовані інакшістю, представники племені, яке пережило свій приватний армаґедон.
— Наскільки банально бути собою? Наскільки це небезпечно?
Бути собою настільки неприродно для людини, що для цього вже потрібні неабиякі зусилля. Обстоюючи у дебатах цю позицію, я підвівся з канапи і підійшов до стелажа з книжками. На верхній поличці — священні книги більшості релігій або теософські коментарі до них. Упанішади, Книга змін, Коран, Веди, Силенко.
— Чому тут нема Біблії? — спитав я.
— Вона на нижній поличці. Там у мене художня література.
Мій товариш у цей час перебирає гори видрукуваних аркушів своєї кандидатської. Відтворити її повну назву я не потрафлю, але це, зрозуміла річ, щось парадоксальне. Мені це дуже близьке, бо часто я сам себе відчуваю щільно затисненим поміж дуалізмами. Моя дипломна робота всіх поставила на вуха самим лише заголовком: «Журналістика як інструмент Апокаліпсису». Перелопативши всю напівезотеричну літературу, я з посиланнями і цитатами доводив, що моя професія — це інструмент зла, який пришвидшує кінець часу. І таки довів — маю диплом із відзнакою.
Хоча не диплом привчив мене до міркувань про справжність. Коли ти, створений матінкою-природою, хочеш пісяти, то мусиш нести переповнений міхур до чітко визначеного місця. Коли ти хочеш щиро сказати своєму професорові, що він — останній козел, то мусиш прикусити язика, бо попереду в тебе сесія. Коли ти хочеш зізнатися комусь у коханні, то спершу мусиш зважити, як це освідчення сприйметься. Коли ти хочеш врізати комусь правду-матку, то 10 разів провидіння зверху ніби зупинить тебе на півслові, лякаючи страшним каяттям. Це дає мені підстави казати, що природною людина може бути хіба в туалеті, та й то коли ніхто не стоїть під дверима. Природна людина серед решти людей — ідіот, хам і посміховисько. Виклик. Герой. А героїв треба знищувати. Таке їхнє призначення, і такий принцип колективного життя істот, в яких працюють 5 % мозку і які на 90 % складені з протічної води. Десь я це вже чув.