У кожному обл- і райцентрі я поставив би по Голгофі. Треба піднімати металургійну промисловість. Уявляєте, скільки сталевих кілків довелось би виробляти заводам! У цьому був би глибочезний духовний зміст. Кожного дня люди обирали би з-поміж себе найдуховнішого — і цілою церемонією вели би на Голгофу, більшу й малу. Все це — в прямому ефірі ZIK. Людство нарешті відчуло би своє покликання.
«Шануй циніка, бо його вустами глаголить гола правда», — писав колись мій улюблений Ніцше. І не помилявся.
Він закінчив у психушці. Вельми вдале місце для найтверезішої людини на зламі століть.
— Гола правда, кажеш…
Моя подруга — вар’ятка ще та. Вона теж любить Ніцше. Власне кажучи, вона й підкинула мені перший томик, з якого почалося вихороподібна переоцінка всіх моїх засад. Я деколи приїжджав у гуртожиток, де ночували (не жили) мої університетські друзі. Комендантка з хімічною завивкою і в’їдливим характером чомусь дуже симпатизувала мені, навіть дозволяла несанкціоновано ночувати у дівчат. Вони мене клали на ліжко своєї співкамерниці, вона на той час мала хорошого кавалера з квартирою, куди ходила по свою порцію сперми. Ми допізна балакали, мене частували смаженими макаронами (навіть не знав, що колись таке їстиму, та ще й із сосискою), ми пили найдешевше вино, від якого фарбувався язик, хтось поверхом вище приносив гітару, на якій ніхто не вмів грати, але це нікому не заважало співати галіму попсу під ритмічне бринькання. Ці вечори були ніби проривами, кожен із нас хотів щось епатажне виловити з надр свого дна. Моїй ніцшеанській подрузі з цим завжди таланило, але того вечора вона перевершила навіть мене.
— Я нікому такого ще не говорила, але раз так діло…
— Ну давай.
— Я не знаю, що ти…
— Не тягни.
— …що ти адекватно зрозумієш…
— Давай як є.
— Це стосується моєї мами.
У кімнаті з запахом зошитів зависла пауза. Слово «мама» — найбільш проблемне для кожної сущої людини. Всі ми трошки травмовані нашими батьками. Тяжчих і більш переплетених взаємин, зітканих із діаметрально протилежних відчуттів, ніж зі своїми матерями, люди не мають. Цей крутий заміс дуже контрастних емоцій носить кожен — навіть той, у кого з мамою повна ідилія. Зрештою, такого не буває. Просто не буває. Ми або переростаємо своїх мамів, або назавжди лишаємося під ними. І в обох випадках це болісно нерівні стосунки. Це або перевага, або залежність.
Я аж підвівся в очікуванні нового перлу відвертостей.
«Я звертаюся до мами на ви і ніколи не кажу їй, що люблю. Навіть по телефону, — сеанс сповіді розпочато. — Не подумай поганого — я її люблю. Я її дуже-дуже люблю. Просто не можу себе пересилити висловити це. Навіть коли я з нею бачуся, то інстинктивно підставляю щоку першою, щоб самій не цілувати. Вона для мене не є огидною. Її запах не знуджує мене. Хоча скажу чесно, мені довелось якось мити їй волосся. Це були дуже дивні відчуття. Чи то через фарбу, чи то я не звикла, але в ту мить я наче мила голову ляльці. Я не знаю, чому так — адже в мені живуть надзвичайно глибокі почуття доньки до мами. Я завжди страждатиму через те, що вона не реалізувалася ні в професійному плані, ні в інтимному. Я дивлюся голлівудські фільми, де головними героїнями є ексцентричні, густо нафарбовані комічні жіночки з п’ятим розміром — і мрію про таку маму. Я знаю, з такими егоїстками, хоча й кумедними, буває важко в реальному житті, однак таку егоїстку я з задоволенням перша цілувала би в щоку. Я брала б її до всіх своїх колежанок, ми голосно ржали б і видавали анекдот за анекдотом. А свою я просто люблю в душі. Вона в мене дуже складна жінка, хоч і проста до неможливості. Вона не вміє бути акторкою, вона надміру проста. У випадку з мамою я вперше зрозуміла, що простота буває надмірною. Вона навіть коли намагається (в тім то й річ, що намагається) бути дипломатичною, то це так награно, що краще було би вислухати від неї щось міцніше. Вона дуже добра і дуже зла водночас. Добра тим, що присвятила себе дітям та онукам (це дві мої сестри постарались). І зла через те, що присвятила себе дітям та онукам. Величезна кількість суперечностей зіткнулися в її душі. Вона любить своїх дітей — і їх дзьобає. Вона пишається мною — і дорікає. Вона недобре думає про людей, але майже постійно керується їхньою узагальненою думкою. Мама — значуща фігура в моєму житті. Значуща своєю відсутністю. Вона існує, і це прекрасно. Мені приємно телефонувати їй — приємний сам процес набирання циферок. Однак здебільшого я мовчу у слухавку і ставлю простенькі запитання інформативного плану. Все, що мені треба знати, — що мама існує, вона живе у своєму і цьому світі, дихає, ходить на базар, відстежує турецькі серіали. Водночас мами ніби й нема: я не вдаюся в суто жіночі шептання, не обговорюю своїх проблем, не ділюся своїми клопотами, бо від цього вони тільки важчають. Якщо я їй розповім одну проблему, то піду від неї з десятьма. Вона — мій стимул робити все перфектно. За це я їй вдячна, у цьому вона — справжня мама. В неї немає серединної, виваженої позиції. Для неї людина або найкраща, або найгірша. Причому одні й ті ж люди періодично потрапляють в обидві категорії. Вона майстерно вміє докоряти. До останнього часу її улюблена фраза (щоправда, мені з сестрами вдалося її трохи відучити) — «ти мене до гробу доведеш». Коли я жила з нею, ще до вступу, вимовлялася ця фраза з усією серйозністю і трагізмом. Попервах я сприймала цю фразу дуже всерйоз. Потім із мотивів самозахисту я почала цю фразу не сприймати. І саме тому попросила маму її не вживати, бо я починала помічати, що завдяки цій фразі смерть мами не стала би таким жахом, яким має бути. Моя мама жила і живе чужим життям. Спершу — нашим із сестрами життям, а тепер — онуків. Завдяки старшому онукові вона заново проходить шкільний курс за 5-й клас. Вона ставиться до політики так, як ставиться моя найстарша сестра. До життя ставиться так, як ставиться її мама. Вона слабка і навіть безсила, тому стала панікеркою. Я люблю її, але десь дуже внутрішньо, на рівні материнської плати, в яку записано вичерпний перелік необхідних для людини чуттів. Я ніби звідти, з жорсткого диска, видобуваю свою любов до мами. Тобі це знайомо?»