— Є два купе. Верхні. І плацкарт — бокові.
І завмерла. Я завмер також. Плацкартні бокові відпадають автоматично — я все-таки людина. Спати на боковій поличці в плацкарті, де пасажири снують повз тебе цілу ніч, з вікна дме і ти прокидаєшся від страху загриміти у вузький прохід — це випробування не для мене. Причому за ту саму ціну, що й плацкарт нижній. Чому однакова ціна — це мене завше дивувало. Навіть на базарі залежані й почорнілі банани збувають удвічі дешевше.
— Прошу один квиток. Купе. Верхнє.
— Біля туалету?
Я вдруге завмер. У жодному потягу в жодній країні світу не існує такого поняття, як «купе біля туалету». А навіть якби й існувало, то інша ціна була би. Дивна ця Укрзалізниця. На її місці я зробив би у вагонних туалетах євроремонт і брав би за місця біля них подвійний тариф.
— А нема іншого?
— Є. В купе зразу біля провідника.
Я завмер утретє. Блондиниста касирка відкрила мені три нових різновиди купе: звичайне купе, купе біля туалету і купе зразу біля провідника. Усі — за одну ціну. Але кожне з цих купе має свої особливості, тобто кожне купе, яке вартує однакову суму, насправді є відмінним. Заморока не для кожного.
— А яке краще? — песимістично спитав я, хоча й передчував усю марність свого запитання.
— Краще посередині вагона. Але таких нема.
Я взяв квиток у купе біля провідника. Подумав собі, що від провідника, сподіваюся, буде пахнути краще, ніж від туалету. Я таки поїду на ту конференцію. Мама, довільно переказавши останню серію «Роксолани», спитає:
— А чо ти їдеш? По роботі?
— Конференція. Міжнародна. На мою тему, — це в нас такий пароль.
— Будеш там виступати? — боязко спитає мама, яка ні разу ніде не виступала, навіть на педнараді у школі.
Багатьом матерям було би спокійніше, якби ми ніде не виступали і спокійненько собі жили на півставки провінційного вчителя географії. В її очах, напевне, я герой і дурень в одній особі (завжди забуваю уточнити). Її життя — типове життя того покоління, яке свідомо уникало зовнішніх ризиків і ніколи не лізло на рожен. Часи змінилися, але звичка ховатися від життя за заштореними вікнами лишилася. Не вип’ячуватись із загалу, не вивищуватися над низьким горизонтом розміреної звички, бо за це дадуть по голові якщо не люди, то саме життя. Ця філософія діоґенівської втечі є рятівним колом для цілого покоління. З тією різницею, що Діоґен шукав у своїй бочці просвітління, а те покоління шукає самозабуття.
— Ну а чого тоді їхати? Звичайно, буду виступати, — цього й не треба було казати, адже мама по замовчуванню знає, що без цього я не обійдуся. Хоча її логіка позірно правильна: навіщо комусь щось доводити? Світу не зміниш — улюблена істина не одного покоління, привченого до корму згідно з розкладом.
Щоразу, коли я на якийсь час кудись їду, то виразно переконуюся: я несамовито люблю Львів. Маючи за спиною велику кількість прощань зі Львовом, я вивів для себе досить ємне означення, яким є Львів. Це місто, в якому всього є багато. Багато таланту і багато плебсу, багато креативу і багато примітиву, багато краси і багато потворності, багато любові і багато ненависті, багато модерного і багато допотопного, багато естетики і багато несмаку. Усього — багато. Те, яким є Львів, залежить від того, ЩО саме ти помічаєш більше. Хто не хоче помічати багато доброго — той завжди віднайде ще більше поганого. Все залежить від того, яке з цих «багато» переважить. Розгадка Львова полягає в тому, що ці «багато» не антагонізують, не змагаються між собою. Багато доброго переплелося з багато поганого — і вже становлять нерозривний організм, багатий на все. Совок, капіталізм, прогресивна Європа, просто Сихів, просто Левандівка, Стрийський парк, кмітливі кнайпи, забігайлівки з жирними столами, вишуканість, сморід, самобуди, сецесія, привласнені катедри, рум’яні мормони, готична молодь, нацики в балонових куртках — увесь цей коктейль уламків із різних часів-світоглядів-стилів приперчений самовдоволенням. Якби Львів був стравою, то його рецепт полягав би в приправах. Львів навчився штучно присмачувати себе. Тут треба платити не за каву, а за сердечко з піни. Не за пляцок, а за пудру, просіяну крізь трафарет, та ягідку фізалісу. У Львові губиться смак основи. Львів — майстер дивертисментів і оздоб, розрахованих на емоційне, естетичне сприйняття. Львів — ас другорядностей.
Коли всього є багато — створюється ефект перенасичення і загубленості. Тонкі натури ризикують утопитися в потоці безперервного фесту, і тому той Львів, в якому я розчинився, практикує атомізованість. Де-не-де, незалежно один від одного, опираючись на вузьку локальність, відбуваються тисячі подій для десятків людей. Атомізація суспільства — неминучий тренд майбутнього, і він уже взяв нас за горло.