На ще теплі полички у шафах лягли нові рушники. У ще тепле ліжко ліг хтось-то. Вицвіла пляма на стіні від родинної фотографії довго не пустувала, на той самий цвяшок було повішено нове фото або й просто дешеву картинку з голограмним ефектом. Ще теплі стіни навіки охололи, ніби на них подув арктичний вітер тотального забуття. Все, що ще вчора дихало живизною, в один день намертво закостеніло й оніміло. Стіни вже не були носіями чиєїсь пам’яті, а стали просто несучими стінами, які можна було перекроювати, переставляти, переплановувати так само, як змушувати русла річок текти у зворотному керунку.
Ніхто з родичів і знайомих не прийняв їх. Усе-таки двоє дорослих людей, та ще й з причепом. А квадратні метри й без того мізерні, вони розраховані на одноосібне життя в клітці без власної плити та унітазу. Навіть на одну ніч — ні, ніяк. А от мама Текля прийняла. Вона ніби отримала шанс розпочати все з чистого аркуша, як тоді у прокурора, і вона почала своїм кострубатим почерком писати нову історію. Ясна річ, у ній не знаходилося місця розмовам про те, чи вчинив Стефко правильно. Це була табуйована тема.
Зате клаптиковий Вавилон був зовсім поруч, на відстані одного автобусного рейсу. Ці двоє плюс дитина не мали анінайменшого шансу прописатись у місті своєї заповітної мрії. Це виключено. Закрите місто, закрите не лише для них. Усе, що вони могли собі дозволити, — тупцювати довкола нього, проникаючи в його нутро на певну кількість годин — і назад. Місто обросло спальними районами, в яких люди упродовж усього життя не живуть, а сплять. З’явилися істоти нового часу, які чудово в нього вписалися з усім набором лицемірства в бонус. Ще теплі шафи, ліжка, стіни замовкали назавжди, ніби боячись порушити цю колективну дволикість.
Мама Текля трактувала пережиту історію свого сина як фантом, давню бувальщину, колоритну екзотику, щось гротескне, міфологізоване, майже заморське, далеке, крізь холодне скло, глибоко історичне на рівні загибелі Помпеї чи зникнення цивілізації майя. Все це було десь удалині, не з ними, не тут. Амнезія — хороша штука, хай би що хто казав. Бо пам’ять — це м’ясоїдна субстанція. З нею треба обережно.
Я народився у Львові, виріс поза ним і знову влився в нього якраз у той момент, коли в місті епідемічно ширився синдром утікача. Виштовхнуті Львовом люди не повертаються назад. Вони його люблять на відстані, від того їхня любов набуває ознак витриманого коньяку. Виштовхнуті Стефко й Іруся мешкали в австрійському будинку. Там були мармурові сходи і мідне поруччя. Половину його вже стибрили, причому мешканці цього ж будинку. Всередині — чудовий дворик. Але якась наволоч накидала туди трухлявих дощок і поставила розколупаний диван, з якого вульгарно стирчать пружини, закликаючи на себе сісти. Внизу, на першому поверсі, хтось наклав купу. Я не ветеринар, але господарі цієї псини мали би змінити їй раціон.
У цьому будинку колись жив власник приватного бакалійного склепу з усією родиною. То були австрійські євреї. Зараз у ці вишукані палати потрапили нові мешканці. Іруся мала б їх ненавидіти за всі ці обписані стіни, але їх по-своєму шкода. Вони теж пережили страшну трагедію. Вони потрапили в непритаманну їм архітектуру. В чужу їм культуру. Культуру міста. Люди на генетичному рівні успадкували любов до природи, вони зі світом на ти. Тому й харкають просто на землю — вона природним чином прибере харкотиння. Тому й гадять собі під ніс — на природі запахів не чути. Тому і йдуть на червоне світло, звикши до сільського бездоріжжя. Вони переробляють навколишній простір під себе. Вони не виживуть, якщо не перероблять. У них немає виходу, це питання їхнього життя і смерті.