Моя мама ні разу не бувала в Києві. Хоча ні — бувала проїздом, коли за рік до Чорнобиля ми відпочивали в Ірпені на дивній базі відпочинку, фірмовим стилем якої була відсутність будь-якого стилю. Кімнати блочної системи, залізні ліжка-нари, квадратні тумбочки з дверцятами на магнітиках, які, звісно ж, давно вийшли з ладу. Завдяки мамі я носив довге волосся, яке закривало навіть вуха. Волосся було молочного кольору, воно робило з мене імпортного хлопчика, який регулярно отримував записи у щоденнику «Негайно підстригти!».
Ми з мамою не пропускали жодних танців. Її часто запрошували адепти курортних романів — ще б пак, молода, розлучена, ефектно одягнена. Усі ці чоловіки чомусь мали вуса, інколи прокурені в кутиках, і нігті, схожі на пластинки, якими грають на домрі. Вони, як білі яхти, надимали свої вітрила, штанини модифікації кльош гордо тріпотіли на вітрі — і лови починалися. Вони обирали свій об’єкт, і з кожною самодіяльною піснею вони зменшували відстань у надії завоювати перехідний трофей. Мама була не з таких, тому всі отримували відкоша. А от до мене одного разу підійшов мій ровесник. Грузин, майбутній реформатор. Волосся, як смола, аж блискуче, гарно викладене на праву сторону. Він подумав, що я — дівчинка з молочним волоссячком. Такої травми він ще ніколи не зазнавав, коли мама шепнула йому на вушко:
— Это мальчик.
Ми перед сном довго сміялися, я ніяк не міг опанувати свого реготу.
Там, далеко від дому, я лежав горілиць на галявині з мінами (так ми в дитинстві називали коров’ячі гімна), а наді мною — високе небо дитинства. В дорослому віці небо не таке. В дорослому віці неба не існує, бо доросла людина знає, що це не небо, а космос, стратосфера, екзосфера чи ще там щось. Віра в небо — прерогатива дітей. Я залюбки небо віддалив би від дорослих. Коли я малим дивився на небо, то бачив там море. Нудний Ірпінь не був морем. Мене ніколи в дитинстві не возили на море. Я був єдиною дитиною в класі, яка не була на морі. Тому моє море було прямо наді мною щосекунди. І тому я в перших числах вересня щороку ставав найбільшим вигадником у всьому місті. Я нафантазовував неймовірні пригоди про те, як цього літа ми з мамою були на морі, фоткалися з ручною мавпочкою, з вереском з’їжджали з водяної гірки в аквапарку і ходили в дельфінарій. Я навіть придумав імена двох дельфінів, з якими буцімто потоваришував, — Семен і Тимофій. Дебільні імена, так дельфінів не називають. Але хіба це мало значення?
Для мене не існує тата. Трошки не так… Я не можу сказати, що це важка тема для мене. Особисто мені він нічого надто злого не зробив, тому в мене з ним нормальні взаємини. Передовсім тому, що він мав іншу сім’ю і мешкав за кордоном.
— Він мене не вбив. Отже, хай живе собі, — казав я весь цей час.
Він для мене не не існує. Він для мене — як бонус до родичів. Такий собі факультативний додаток, від відсутності якого основний комплект не постраждає. Він є — ну і на здоров’я. Його нема — його і так нема. Я навіть радий, що він нас покинув. Мені було 4. Чудовий вік: ти ненаситно пізнаєш цей світ і тебе не гребе, є в тебе тато чи немає. Не до того якось.
— Для тебе тата не існує, — цю фразу насправді прищеплювала мені мама.
Я був би радий, якби тата для мене не існувало. Я тоді мав би більше підстав вірити в непорочне зачаття і своє небесне походження. Натомість мені багаторазово наголошували, що для мене тата не існує — і цим робили все, аби він існував і існував, існував і існував.
Я його мало пам’ятаю, але мені наполегливо прищеплювали драконівський образ батька. Це — велика помилка, бо я ніколи не вірив у драконів. Я завжди їх хотів любити, вони були беззахисні у своїй неповороткості й вайлуватості. Він таки гуляв, таки зраджував, таки пив і навіть піднімав руку на маму. Але він не був драконом. Він був поширеним зразком творінь чоловічої статі у периферійних містечках. Його не було поряд, але я ніби виростав на полі бойових дій. Усі спогади про батька, які я виніс із дитинства, зводяться до одного: він сволоч, причому остання. Коли я вперше почув це словосполучення, то навіть утішився, бо якщо існує остання сволоч, то має існувати й перша, найкраща, найсильніша, найсправжніша сволоч. Якщо мій тато мав би бути останньою сволоччю, то це не така вже й погана сволоч. Мене це деякою мірою втішало. Я не мав права думати по-іншому. Як на зло, єдиний реальний спомин про нього — такий, у якому тато постає сволоччю. Коло замкнулось.