Стефко акуратно, під лінійку, розграфив аркуш А4 на багато прямокутних віконечок і повирізав їх масивними ножицями, які в мами Теклі завжди висіли на цвяху за вушко. На кожному з отриманих клаптиків він написав назви міст у Львівській області. Вийшло близько 20. Почалося жеребкування. Кожен із цих топонімів мав рівні шанси стати майбутньою домівкою цих двох із дитиною. Це було дуже захопливо: нетерпляче очікування вердикту долі перемішалося з азартом, і ця круговерть невідомості, яка за лічені секунди явить якусь із назв, лоскотала підсвідомість. Зіжмакавши всі ці паперові ймовірності й перемішавши їх у мисчині, Стефко запропонував Ірусі витягнути свій льос.
— А як домовляємся? — підхопила вона. — Тягнути одне місто чи два, а вже потім вибрати з двох обраних? Як ти кажеш?
— Не знаю. А ти як кажеш? — Стефкові завжди було легше спихнути відповідальність на неї.
— Давай так. Витягаю одне. А якщо ми обоє будемо проти, то я перетягну.
— Ну ти хитра! Так буде нечесно. Що витягнеш, те й буде.
— Ну добре, добре…
Вона занурила свою руку в миску. На жеребкуванні ФІФА чи УЕФА в такий спосіб обирають суперників. А тут обиралося те, що має стати рідним, найріднішим.
Містечко М.
— Ти там колись був?
— Ніколи. А ти?
— Чула, але ніколи не була.
Вони ніколи не були в тому місті. Чули лише, що поблизу нього нещодавно відкрили цемзавод. Уся ця індустріальна тема була чужа обом. Обидва — гуманітарії, і слова «завод», «фабрика», «підприємство» породжували некрасиві асоціації з брудними стінами, величезними холодними цехами, поржавілим залізяччям. Та найперше, що приходило в голову, — роба, цей уніфікований спецодяг робітників, однаково засмальцьований. У такому спецодязі вони валили ліс на Сибіру. Їх видавав бригадир — суворий, але класний мужик, який бачив у цих нещасних антисовєтчиках людей, живих і гідних людей, яким треба злегка допомогти пережити все це.
Якось бригадир, що ніс відповідальність перед державою за цих рабів, затримувався в лісі. Уже почало темніти, на перевалковій базі, збитій із потужних суцільних колод, звідки в’язні рушали в тайгу, всі помітили його відсутність. Починалася хурделиця, ртутний стовпчик почав опадати донизу, в повітрі запахло тривогою. Вимучені після тяжкого трудодня чоловіки переглянулися і, ніби змовившись, почали мовчки натягати на себе ці злиплі хутра, вушанки і повстяні валянки. Проти ночі, у присмерках, на порозі темнющої непроглядності вони вернулися в тайгу. По бригадира.
Він уже починав замерзати. Мабуть, прихопило серце, він притулився спиною до кремезної модрини. Її коренева система розкинулася хвилеподібно в радіусі кількох метрів і слугувала підставкою для зручного сидіння. Так він і причаївся — з розстібнутим коміром, розчервонілий, з широко розставленими ногами. Потім він розказував, що йому було дуже приємно, ще ніколи так приємно йому не було: повільне тепло розливалося всім тілом, йому являлася померла мама, він розмовляв із нею, розпитував, як їй там, хоча був членом партії. Бригадира принесли на руках, урятували його, а він, своєю чергою, рятував цих нещасних із принциповою позицією, яка закинула їх аж сюди, під низький горизонт тайги.
— Завтра почнемо збиратися.
Вони могли би лишитися після смерті мами Теклі, але Іруся на рівні епітелію відчувала свою зайвість. Усі ці роки тут жили без них трьох. Стефкові родичі весь цей час відчували на собі косі погляди — як-не-як, їхній Стефко ворог народу, а родичам ворога народу дістається всього менше, ніж решті. Старший брат Стефка якраз влаштувався працювати на військову частину в господарський відділ, а там такі речі все одно з’ясовували і перевіряли. І хоча ти офіційно був реабілітований державою (не виключено, що тією самою трійкою) — ти не міг вивести татуювання інакодумця, нанесене дуже ретельно і якісно. Ти все одно мусів ніби вибачатися за свій проступок, протиправне зазіхання на дійсність, на яку інші погодились мовчки. Простіше було вдруге одягти робу.
Я завжди виживав завдяки самопрограмуванню. Навчився цьому від цих трьох, які одного дня ступили на перон без найменшого розуміння, де вони пересплять оцю ніч. Кожен їхній день був підготовкою до невідомої ночі. У долю беззаперечно вірять тільки християни і невдахи. Що іноді — одне й те ж. Життя — це і є доля. Ти живеш, і саме завдяки цьому факту-процесу в тебе трапляються різні зустрічі з різними людьми. Інакше просто бути не може — ну хіба якщо ти живеш на безлюдному острові, де мідії й рапани самі застрибують у твої жмені. Доля — це щось ексклюзивне. Тому долею я не хочу звати те, що стається з кожним-кожнісіньким. Бо це вже не доля — це вже один гребінець, під який потрапляють усі. Доленосні зустрічі — це те, що робить із людей людей. Ти мусиш прив’язатися до когось і в когось пустити корені.