— А ти змінився, змінився… — відколи закохався, я часто чув такі спостереження. Однак особливо компліментарно це звучало з уст мого товариша-мізантропа.
— В плані змінився?
— Заспокоївся.
Я й сам це помітив. Коли в моєму житті з’явилася найдорожча людина, я зрозумів: усе, що було зі мною досі, — це хіба що пролог, епіграф, розлогий вступ. Я ніби не жив, а репетирував. Або репетував, корчачи гнівні гримаси перед долею. Кохання вкрало відчуття боротьби за себе. Мені зараз іноді бракує цього відчуття, коли я ризикував одним лише собою, тобто нічим не ризикував. А зараз з’явилися тягарці, дзвоники, які дають попереджувальний звук, коли ступаєш не туди. Відколи я з цією людиною, я не плакав. Фільми чи похорони не рахуються. Я перестав плакати від внутрішнього надриву, який грозою очищав мене і переповнював озоном. Кохання вселило в мене спокій, а я боюся цього стану блаженства, боюся, щоби в тихому болотці не завелися чорти з ріжками. З’явилася спокуса себе заспокоїти, що це щастя — назавжди, а отже, його вже не треба виборювати, його не треба боронити. Приречений на щастя, я поволі втрачав концентрованість, моє внутрішнє горіння почало обпікати, його довелося дозувати. Кохання — це завжди умиротворення, воно не терпить галасу і рвучкості, воно хоче тихо дрімати в тебе на плечі, ніжно посопуючи і присипляючи тебе. Воно хоче вирвати тебе з лап дійсності й поволокти, як німу жертву, у свою теплу печеру, де ніхто не заважатиме, не порушуватиме ідилії. Воно хоче усамітнитись і відгородитися від безумного темпоритму за стінами. І я знайшов у цьому свої ліки, свій внутрішній мир, якого так прагнув увесь цей час, коли лише мріяв про стан автаркії. Розхристаний перехресними допитами сумнівів, я стрімголов полетів у почуття, яке зцілювало. Так, я змінився. Я пізнавав багато речей, які навіть назви не мають у жодній енциклопедії, яких навіть не опишеш. Шукаючи себе, я знайшовся у цій людині. Не сподіваючись на взаємність, я просто відчинив усі двері. І з подивом виявив: якщо раніше вони відчинялися від себе, то тепер — до себе. Готовність терпіти стабільність, готовність разом мінятися і старіти, готовність ділити все навпіл замінили попередній індивідуалізм. Мені стало себе забагато. Я почав бути надлишком. Довелося себе поділити на ще когось.
Я вифантазовував собі зовсім інше освідчення. Не таке, ну не таке. Не збагну, чого я тремчу?
— Альо! Ку-ку! Скільки цукру? — мене перепитали повторно, бачачи, що я пішов у нірвану і забув повернутися.
— Мені — як завжди, — самозаглиблено промовив я. Ну що ж, пора, пора. — Я мушу тобі дещо сказати.
— Та не хвилюйся ти так…
Отам, за вікном… там інший світ. Це не мій світ. Там простота. Там тріумфують роками накатані рейки. Там люди помирають від зупинки життя, а не серця. Я — не з того світу, розумієш? Я в ньому живу, але я не живу в ньому. Розумієш? Мій світ — на контрах до світу за вікном. Мій світ, мої переконання — вони вразливі. Це накладає на мене відповідальність за тих, хто надто близько. Замість того, аби потрапити під парасольку моєї безпеки, ти потрапиш під удар, під каток, під прожектор. Ми разом змушені будемо боронити свою приватність, яка магнітом притягує очі сторонніх. Попередження не спрацює, якщо його не сприйняти всерйоз, чуєш? Я мушу тобі зізнатися… Точніше, я не мушу — я хочу тобі зізнатися. Дай секунду… Я з тобою нещирий. Наша дружба дається мені ціною великих зусиль. Мені тяжко сприймати тебе як друга. Розумієш? Ти мені подобаєшся. Ти мені дуже подобаєшся. Я закохався. Хотів тобі це сказати. Коротше… Я закохався в тебе. З цим треба щось робити. Поняття зеленого не маю, як ти це сприймеш. Але я мусів тобі це сказати. Я вже давно переріс усі ці банальні сердечка на листівочках. І тому постійно стримую свої почуття, аби не розірвати ними тебе. Я ще ніколи так не боявся. Я завжди боявся кохати. Мною правила невіра в те, що мене можуть кохати і що щастя існує. Мене ніхто ніколи не кохав, і я до цього звик. Страх перед цим почуттям застерігав від вчинків і привчав задовольнятися епізодичними фліртами. А тепер я боюся. Мусів освідчитися, щоби щось змінилося. В добру чи злу сторону — це вже вторинне. Мені стало легше. Рішення не за мною.
У мене було саме так. І тоді почалася справжня робота. Ніякої гормональної ейфорії. Я не бігаю по кімнаті з навіженими очима. Мені не хочеться верещати на весь світ про свої почуття. Я несподівано для себе тверезо оцінюю те, що відбулося. Щастя — це тверезе і спокійне почуття. Воно десь глибоко-глибоко. Воно хіба що кінчиками променів осяває обличчя, і не більше. Щастя статичне. Тільки-но воно починає бути стрімким, як треба зразу себе готувати до змін на гірше. Коли арамієць казав «Мир вам», — він бажав людям щастя. Він просто не врахував, що людство глухе. Людям усе одно, хто кого ненавидить. Але не все одно, хто кого кохає. Їм немає за це прощення. Я проклинаю кожного, хто таврує моє кохання. Кожного. Нехай короста з’їсть їхню шкіру, нехай імпотенція в них передається спадково з роду в рід, нехай лупа сиплеться з їхніх голів просто в тарілку, нехай на їхніх весіллях гості понаїдаються прокислого крабового салату, нехай їхні діти мають великі валютні кредити, нехай у їхніх машинах відмовляють гальмівні колодки, нехай усе їхнє поріддя живе на мінімальну пенсію! Вибач, Боженьку, якщо щось не те сказав.