Для мене 90-ті роки — це роки декадансу, темні роки, в яких гасли світлі надії. Люди масово покидали свою землю, вони ніби вироджувалися. Бур’ян став титульним репрезентантом флори. Моє тополине містечко облисіло. Зникали магазини, на місці їхніх вітрин з’являлися величезні полотнища фанери. Клумби засихали, старі хати вростали в чорнозем, недобитки місцевої аматорської культури перейшли в глибоке підпілля. Накопичена енергія розпачу і дезорієнтації мусіла кудись вивільнятися, і люди впритул дізналися про такі новоутвори, як рекет, групове зґвалтування, безпробудний алкоголізм, ширка, нюхачі клею, заробітчанство.
Мене вперше в житті побили, коли я ввечері вертався з музичної школи, і я навіть не встиг застосувати свої спринтерські дані. Просто підійшов старший від мене, обличчя не розгледиш, тому що жоден ліхтар не світився в ті часи. Заїхав мені в морду і пішов собі, сміючись. Хоч би сказав, за що, тлумок. Ті роки я згадую, як життя під постійно навислою хмарою. Вона нікуди не зникала, ніякий вітер прогресу її не проганяв, вона тяжіла й тяжіла, роблячи тяжчими навіть кроки. Життя стало дорівнювати небезпеці. Заголовком містечка став базар. Головне місце, звідки витікали всі струмочки життя. Там перетинались усі з усіма, з нього всі жили, без нього не вижив би ніхто. У мене закріпилося дивне, тремтливе ставлення до базарів — місць перетину людських потреб. Я впізнавав у ньому прочитане у книжках про середньовіччя, про тогочасні міста, де куплялось і продавалось геть усе і геть усюди. Торговища були основним призначенням міст — і тому я дещо зрадів, коли відчув реінкарнацію мого улюбленого середньовіччя в себе під носом. Базар — джерело життя, гарант побуту. Люди перетворювали себе на базар.
Жити стало нудно. Переживаючи завершальну віху свого становлення, я мислив себе частиною розполовиненого покоління, навпіл роздертого зламом епох. Здавалося, мій хребет глухо хруснув, як тістечко твікс, і дві мої половинки повисли невагомо. Краща — в часі, який я всотав у себе і який був мені зрозумілий навіть тоді, коли його несила було терпіти. А друга моя половинка безпомічно зависла над часом, якого я не розумів і який не пахнув перспективою. Жити стало нудно.
І тоді мене врятувала мама. Вона, сама того не розуміючи, мене розуміла навіть тоді, коли я сам себе не розумів. Я дорослішав і починав бачити у ній людину зі своїми драмами і травмами. Шкода, що дітям не дано від самого малечку бачити у своїх матерях людей. Гувернантка, яка прала і прасувала одяг. Кухарка, яка готувала запіканки й підливки. Медсестра, яка мазала оббиті коліна йодом і заліпляла пластирем розвалене чоло. Вчителька, яка перевіряла щоденник і приймала декламацію віршів. Прибиральниця, яка ніби зрослася з віником, совочком і шматою для миття підлоги. Я й досі несу в собі гірку провину за те, що багато років сприймав маму саме так. Коли я бачив сум чи сльози в її очах, то був переконаний, що вся причина — в мені, в моїй нечемності. Діти — несусвітні еґоїсти, вони вважають себе центром галактики. Я тоді ще не знав, що сум у маминих очах буває не через мене. Що вона має свою власну історію, без мене і до мене. Що існує сум без видимої причини, і це не моя справа.
Одного літнього дня я випадково розбив рукою скло на підвальних дверях у сусідських хлопчаків. Ми відтворювали сюжет із серіалу про Робіна Гуда, я загрався і ненароком налетів на двері, скло поранило долоню, потекла кров. Я прилітаю до мами, весь схвильований не стільки раною, скільки тим, що мама не має грошей компенсувати завдану шкоду.