— У тебе теж так?
Товариш, який уже перестав бути духівником, замислився, коли я спитав.
— Як тобі сказати… Я вважаю, що ми нічим не зобов’язані нашим батькам. Навіть більше скажу — ми маємо право ставати зовсім чужими людьми, коли нам стукне 18.
— А вдячність? — не вгавав я.
— А вона не заважає бути чужими.
— Але ж тоді ти не зможеш цю вдячність продемонструвати.
— І не треба. Тоді ти стаєш боржником. А це дуже погано для стосунків «батьки — діти».
— Я погоджуюся. Коли ти щось комусь винен, то ти винен, сорі за каламбур.
— От на цьому дуже часто базуються всі родинні непорозуміння. Я з таким уже стикався. Деякі батьки все життя шантажують дітей тим, що вони їм винні все життя.
— Є таке.
— Як це назвати? Все життя докоряти тим, що в тебе є вони, батьки. І ти мусиш їх любити, обходжувати, догоджати і робити те, що вони тобі скажуть.
— З почуття вини, з почуття вдячності.
— Це жахливо. Взагалі-то любов мусить бути добровільною. Інакше це не любов. Або це любов із примусу. Я, до речі, схильний думати, що любов до батьків — це любов із примусу. Ти ж не маєш вибору. Ти повинен любити своїх батьків навіть тоді, коли вони наркомани, садисти або ще хтось. Але оскільки вони твої батьки, то ти без вибору їх любиш.
— Кажеш не любити?
— Я кажу любити добровільно. Усвідомлено. А для цього не обов’язково кожного вечора бачитися, передзвонюватися і лізти в душу один до одного. Я, наприклад, зі своїми батьками не можу обговорювати нічого, що мене турбує або гризе. Взагалі нічого.
— Ти їх любиш?
— Знову ж таки не все так однозначно. Звичайно, я їх люблю, бо вони мене народили і виховали. Але сказати, що вони центральні люди в моєму житті, я не можу. Це буде неправдою.
— Яким було твоє дитинство?
— Цілком звичайним. Батьки подарували мені звичайне дитинство, яке мало чим відрізняється від мільйонів інших.
— Ну принаймні тебе не били ледь не до смерті, не знущалися з тебе, голодом не морили, до проституції не змушували.
— А хотілось би.
— Тьху на тебе. Плюнь три рази. Ти що, дурний?
— Я серйозно. Мені хотілось би пережити в дитинстві щось таке, що лишило би величезний слід, що перевернуло би моє життя. А то і згадати нема чого. Садочок, школа, друзі, футбол, машинки, ровер. Нічого особливого.
— Так у цьому і є суть щасливого дитинства — що не стається нічого страшного.
— Але воно має зворотний бік медалі. Потім мені дуже бракувало імунітету на всілякі потрясіння.
— Тобі ремня бракує, а не потрясіння.
— Ну чого ти… Коли я виріс, то зрозумів, що взагалі життя не знаю. Я не знав, як реагувати на серйозні виклики. І запитати не мав у кого. Бо батьки, сам розумієш: робота, поле, збирання врожаю, колядки і всяке таке. Кого будеш питати?