— Себе треба питати, шановний. От чого я не розумію — питати порад у батьків.
— А видиш!
— Ну бо так! Я майже ніколи не звертався по пораду до мами чи бабці. А останні десятиліття — взагалі ні разу.
— Останнє чи останні?
— Останні. Я вважаю, що за порадою до батьків звертаються ті люди, які бояться брати відповідальність на себе.
— Я коли був духівником певний час, то постійно зупиняв себе, аби не дати поради Павлові. Ні в якому разі. Боже, борони. Бо тільки-но ти даси пораду, автоматично стаєш відповідальним за результат. А як можна бути відповідальним за чуже життя?
— І що ти в таких випадках робив, коли хтось приходив порадитися?
— Намагався почути, до якого рішення схиляється сама людина. І потім обговорити різні варіанти. І знаєш що мене завжди найбільше дивувало?
— ?
— Люди не здатні робити те саме без чиєїсь допомоги збоку.
— А мене це не дивує. Більшість людей, яких я знаю, не є самодостатні.
— А я десь прочитав дуже класний афоризм. Люди — як ртуть: збираються докупи лише тоді, коли їх розіб’ють.
— Шикарно.
Тато безбожно гуляв. Він примудрявся мати трьох коханок паралельно. Він був із тих, хто не вмів фільтрувати свої пріоритети. Заради свого актуального захоплення він міг шкодити основній сім’ї, не додаючи їй ані грошей, ані своєї присутності вдома. Заробляючи не бозна-які мільйони, він дарував коханкам сережки, ланцюжки, шкіряні чоботи, возив на закарпатські водоспади, тоді як сім’я жила на одну зарплату і згущонку бачила лише на свята.
Анатомія зради — це найпарадоксальніша річ. Зрада окрилює. Я бачив очі зрадників і розпізнавав у них невимовну жагу до життя, вони ловили кураж, проявляли чудеса працездатності, їм усе вдавалося, за що не візьмись. Моя ніцшеанська подруга, коли намотала собі заможного коханця, випромінювала саме цю повноту емоцій. Вона не ходила, а ковзала по поверхні, її життя набуло вичерпного спектра кольорів. Здавалося, навіть її груди стали пружнішими, а сідниці еластичнішими. Якось я її спитав:
— А твій благовірний як на все це реагував?
— Ха. Для нього це було, як спасіння. Ти ж знаєш, як ми одружилися.
— Не дуже знаю.
— Не знаєш? Я думала, що тобі розповідала. Ми одружилися тому, що наші батьки так вирішили. Сказали «ну скільки вже можна ходити? Три роки зустрічаєтеся, пора вже женитися». Ми собі подумали, що й так уже фактично живемо як сім’я. Так що вирішили зробити свято для наших батьків.
— Дивно таке чути. Ти завжди справляла враження вар’ятки, яка робить тільки те, що хоче.
— Що є, то є. У цьому питанні я, звичайно, лоханулася. Олег мені справді подобався, ти ж знаєш його. У нас переважав сексуальний голод. Ну не маю чого сказати — він гігант.
— А поза ліжком?
— Тільки-но доходила справа до буденних речей, він проявляв себе як звичайний хлопець. Я сама бігала-шукала нам квартиру, сама ходила по водоканалах перереєстровувати комунальні послуги. Він собі навіть шкарпеток не міг сам вибрати.
— Ти його кохала?
— Якоюсь мірою. В мене до нього були теплі почуття, я його хотіла. Але сказати, що це було кохання до гробу, не можу.
— А в нього до тебе?
— Думаю, йому було вигідно зі мною. Є кому прати, готувати їсти і мити посуд, та ще й у ліжку я безвідмовна. Дура набита. Треба було скорше його копнути.
— Ну та все одно — мусіли бути докори сумління, нє?
— Коли ми почали зраджувати один одному, у нас спочатку все навіть загострилося. Секс став шаленішим. Ми ніби вибачалися за свої зради і тому віддавалися на всі 300 %. Наші зради додали перцю нашим стосункам. А потім стало зрозуміло, що в нас не сім’я, а бордель. Який сенс було жити удвох, коли кожен із нас чекав чужої есемески і не міг дочекатися вечора, щоб затриматися на роботі. Хоча до мене це не зразу прийшло. Спершу мені було дуже приємно суміщати їх обох.
— Певне, ти почувала себе секс-бомбою.
— Я була, як Чіччоліна. Реально! Здавалося, всі мене хочуть. Ну не всі, а вони двоє. Та так і було, зрештою, чого гріха таїти.
— А Олег як усе це пережив?
— Чудово пережив. Він спихнув усе на мене, зробив мене винною — і його совість стала чистою. Він почав витворяти все, що хотів. Та ти сам знаєш. Навіть у цьому питанні він не міг першим почати. Не міг узяти відповідальність на себе і спровокувати все. Чекав, поки я. В такий спосіб він звільнився. Дуже зручно.
Зрада окрилює, справді. Й гадки не маю, як почувалася моя мама у статусі зрадженої. І чому не використала це як індульґенцію для своєї свободи. Я навіть не роздумував би. Я на зло своєму кривдникові напоказ демонстрував би, що мене хочуть інші, що інші упадають за мною. Навіть якби це й не відповідало дійсності, я грав би цю роль фліртувальника. Зрадникам, як правило, це не подобається. Бо в зрадника (це теж парадокс) ще більше загострюється почуття власності. Зрадник хоче ще дужче прив’язати до себе нещасну другу половину. І коли він дізнається, що вона дозволила собі зайвого, то закатає грандіозні розборки, трасне дверми і буде щасливий за спихання своєї вини. Його сумління очиститься від докорів, він знайде зачіпку для спускового гачка. Він усе життя перетворює на ретельний пошук оцих от зачіпок, які перекриють його власну провину. Зі зрадниками жити не можна, тому що саме ти, а не він будеш винен. Зраду треба прийняти як відмикання клітки. Поклювати зернятка, попити водички, вилетіти — і налітатися досхочу, адже завжди є куди повертатися. І завжди є чим козиряти перед винуватцем, завжди є джокер, яким можна побити будь-яку карту. Щоправда, життя тоді перетворюється на терпляче вичікування вдалого моменту — але в цьому є свій канон гри, своя напруга, свій тонус.