Тим паче що однолюбів не існує. Це протиприродний стан. Свідомо відмовляти собі в задоволенні закохуватися — це наруга над собою. Ти ж не носитимеш усе життя одну й ту саму сорочку, не їстимеш тільки олів’є. Якщо ти здоровий і вимогливий до життя, то мимоволі реагуватимеш на нові взірці. І фізика зазвичай перемагає, і не завжди це є зрадою. Це радше збільшення навантаження на м’яз. Ти вже опанував певний рівень стосунків — тож настає час іти далі за природою колекціонування. І цей процес іде в ногу зі змінами самих стосунків, в яких пристрасть випалюється і поступається місцем чомусь складнішому: довірі, взаємопідтримці, розумінню. Зрадник повинен це контролювати, трактувати свої тілесні пригоди як данину лібідо — і більшості це дається. Світ успішно живе зі зрадою, відколи існує.
«Однолюби — сексуально неповноцінні», — так уважають зрадники, які з усієї сили продовжують і підсилюють свій статевий вік, який не буде вічним.
А він не буде вічним. На твоє місце прийдуть молодші й сексуальніші, і їхні вії будуть іще красивішими, ніж були у Мальвіни, і їхня шкіра буде ніжна-ніжна, як пергамент, їхня мускулатура буде провокувати виділення секрецій — а ти відійдеш на марґінес подібних до себе пережитків молодості, і тебе чекатиме пошук не пружності, а обвислості, яка відповість тобі взаємністю або не відповість. Подруга вже зараз хвилюється, що по деякім часі почне програвати конкуренцію молодим браконьєркам із ніжним макіяжем, тому пічкає себе пілінґами, пресотерапією, контурною пластикою, і треба сказати, навіть у зрілому віці вона відіб’є в когось молодого хлопця і візьме його м’яз у тимчасове користування.
Долати мораль мене навчив дідусь. По-собачому відданий однолюб дав чи не найкращу науку, чому життя в доморальну епоху було більш натуральним. Спарювання тоді ще не було актом освідчення. Інстинкти ще не були осідлані поняттями правильності. Життя без архиєпископів змушувало первісних людей самим визначати свої критерії, застосовувати їх як заманеться (або не застосовувати). За це не було покарання. Покаранням був негативний чи гіркий досвід, от і все. Люди аналізували лише вчинки, що сталися, а не наміри. Нікому в голову не зайшла би думка вибачатися за думку. За те, чого ще не сталося, ніхто не ніс ніякої відповідальності, бо це було би вершиною абсурду. Недовіра до власних почуттів ще не була епідемією. Ніхто нікому не наказував пізнати самого себе, тому що душі ще не були настільки старими і пошарпаними. Похвала не була актом милосердя. Внутрішній стрижень заважав іти на бездумну самопожертву в ім’я абстракції, а тим паче потім ґлорифікувати її. Самиця могла пожертвувати собою заради щенят — але не заради ареалу проживання, який потім став зватися батьківщиною. Гуманітарні казуси не мучили ночами. Самобичування було ознакою явного дебілізму чи недоумкуватості. Самообмеження були необхідні передовсім для того, аби звірити території ненападу. Спокуси не були спокусами, бо їм ніхто не опирався, і кожен крок, навіть невірний, був кроком розвитку, пізнання світу, розширення горизонтів. Наївність та інфантильність ні в кого не викликала зверхніх насмішок. Ще не існувало такої великої безодні підозр до всього сущого. Не було потреби зумисне підкреслювати людяний вчинок як щось шляхетне, помітне. Життя у злагоді з природою було щедрим, безмежно розтратним, ніхто нічого не економив, не було жалості й справедливості. Щастя не мало своїх формул, воно було цілком досяжним станом. У світі прямих загроз і повсюдної смерті як селекції жилося так, аби встигнути. Не було часу на маски. Все жахливе, тиранічне, зміїне в людині допомагало їй отесувати себе. Ніхто не ризикував опинитися на стороні добра і зла, бо первісний, доморальний світ був безстороннім, пласким і спільним, як літальний диск фризбі.