Коли ти оточений стерильною правильністю, то в момент свого становлення починаєш відчайдушно відганяти від себе нотки людиноненависництва. В якийсь момент я повністю збагнув усю велич мізантропів. Я раптом почав розуміти той міліметровий прошарок інтелектуалів, які демонструють зверхність і зневагу щодо людства. У нешанобливій нелюбові до банальних людей я бачив щось Боже, вище. Право не любити людей мають одиниці, бо хто, як не вони, найвиразніше бачать усю ущербність людської породи. Мізантроп живе у кожній розумній людині, яка навколо себе бачить тіла-організми, які нічого не прагнуть, нікуди не прямують, нічим не цікавляться, не розширюють свого світогляду, не читають розумних книжок — такі люди не заслуговують на любов тих, хто інколи цілу ніч не може спати від нашестя думок, тоді як за стіною ритмічно хропе тупе (а значить, щасливе) мурло, яке просто займає місце в просторі, переводить кисень, носить в очницях скляну вологість.
Мені не знайомий стан цілковитої любові до ближнього. Думаю, це й буде кінець світу — коли люди любитимуть людей тільки на підставі анатомічної однаковості. Це буде не скоро, за це я не переживаю, бо не вірю, що психічно здорова людина здатна любити того, до кого голки не підточиш. Любити банального ближнього — це надзусилля, міжгалактичне домашнє завдання, яке люди не можуть виконати ось уже третій міленіум. Цей іспит я, мабуть, теж ніколи не складу, тому що люди — єдині на цій планеті істоти, які можуть мене вбивати на смерть. Банальність — це небажання покидати вузьку зону свого комфорту, щоб не думати, не думати, не думати.
Мене не вчили змалку, що харкати проти вітру — немудро, тому робота проти вітру стала моїм alter ego. Докори сумління мене ніколи не приваблювали. Навіть коли я вчиняв щось очевидно жахливе — ніколи не хотів відмовлятися від свого проступку. Мої друзі, коли їх «палили» зненацька, миттєво одягали панцир «то не я, то не я», і лише я, як останній кретин, робив крок уперед.
— То я, то я! — мене підмивало вигукувати услід друзям, які вже накивали п’ятами. Заперечення проступку були би зрадою самому собі.
Я був надто цікавським, надто допитливим, надто загадковим і навіть зверхнім, аби дозволити собі пустити в хід кулаки. Мене ніхто не бив, тому що я добре бігав. А я нікого не бив, тому що забагато думав. Бігав я справді дуже швидко. Сидячі люди згодом стають прекрасними християнами, їм подобається економ-життя, вони хочуть убезпечити себе від потрясінь, сховатися за обідом із вареного м’яса, щоби прошептати перед ним молитву вдячності, але так, аби Він не почув.
Кожна ангіна (а вони були хронічні) приводила мене на нову сходинку розуму. Я лежав із температурою, і цей стан гарячки був неповторним. Мені ввижалися трупи у кожній складці штор, а всі тріщинки на стелі раптом починали вимальовуватися в якусь химерну картину, насуплені обличчя, фрагменти кінцівок. Читання рятувало мене від власної серйозності. Провалюючись у чужі сюжети, я міг подовгу проходжуватися чужими душами, народами, ситуаціями. Я запозичував чужі кліше, мені треба було заливати на свій файлообмінник чужі досвіди, аби потім пінцетиком витягувати необхідне. Моя тодішня реальність була настільки нереальною, що грань між вимислом і випадком стиралась. Уявляючи, як я завтра буду гамселити по морді свого кривдника, я ламав кулькові ручки, так само, як той у ростові-на-дону.
Я мусів був вистраждати свою непридатність до життя. Мене цікавили не футболісти і фантики, а людські слабкості. Моє дитинство — це яскравий жовтневий полудень, напівпожовклий, де кожен кленовий листочок просвічувався до останньої прожилки, до останнього розгалуження. Усе занадто залите промінням, занадто романтичне, занадто відкрите. Багато чого я не хотів бачити, а бачив, багато чого не хотів чути, а чув, багато чого не підпускав, але воно все одно проникало вглиб. Я поволі навчався усувати себе з цієї розмаїтості життя, навчався звужувати вхідний отвір, і туди з часом почали потрапляти лише змалілі люди. Від постійної необхідності оборонятись я слабнув, перетворювався на простий реаґент. Деякі люди народжуються посмертно.