— Та, зрештою, яке мені діло…
— Ти прийдеш на презентацію?
— Навіщо? Я ж не знав убитого, ніколи з ним не перетинався. Це те саме, що випадково прийти на весілля до чужої людини з вулиці.
— Я розумію… Але з іншого боку незнайомі люди в такий спосіб виявляють свої співчуття, бо це вже не просто приватна трагедія.
— Ні, це приватна трагедія. Яку люди перетворюють на щось більше.
Збіжжя росте на славу. Обрядові коржики вдаються теж чудові. Дракон тебе оминув. Люди залюбки співчувають, коли горе минає їх самих. Вони хочуть причаститися чужою бідою, аби вознестись у своїй безпеці. Сьогодні зла доля минула мене, тож можна сходити на похорон героя, який загинув нібито за мене. Незнайомі люди, які мовчки пройшли б один повз одного у натовпі, раптом набувають кровного зв’язку, невидимі судини починають їх закільцьовувати в один організм. У співчутті є щось зверхнє, поблажливе, насмішкувате. Фокусники й ілюзіоністи базують свої трюки на тому, що люди апріорі хочуть бути обманутими. Вони занадто ліниві й поверхневі, аби уважніше придивитися, що секрет фокусу лежить на поверхні, у них під носом. Смерть, тим паче така жертовна, завжди виростає у щось більше. З цим неможливо сперечатися. Але з цим не хочеться жити. Не хочеться вірити, що на презентацію фотоальбому прийдуть геть незнайомі, чужі люди, які витріщатимуться на домашні чи відпочинкові фотки абсолютно чужої людини, зі своїми мухами в носі, і витиратимуть сльози, ніби втратили найдорожче, і зітхатимуть, ніби це їхнього сина поглинула паща дракона. Масові, велелюдні панахиди, як правило, надихають і розчулюють людей — а я не можу дивитися на відкупні букети гвоздик. Відкупні — бо в такий спосіб незнайомці відкупляються перед жертвою. Відкупляють свій вечірній спокій біля телевізора, своє спаґеті в томатній пасті, свої плани з’їздити до Будапешта на триденний тур. Аби забути очі того, хто так і не встиг перевірити домашнє завдання другокурсників і записати на компакт-диск веселі фотки з Космача.
— Прийдеш?
Спаґеті я люблю. Кон’юнктуру — ні. Тому не пішов на презентацію. Там і без мене було людно. Виносити себе на космічні віражі печалі — це наша спеціалізація. Вступну промову виголосив проректор, який колись зарубав небіжчикові тему дисертації. Мій товариш нічого не промовляв. Фуршет усім сподобався. Вдова вже народила. Хлопчик, 3700. Усі думали, назве на честь батька. Розумна дівчина, не назвала, респект. Дала можливість дитинці вийти з-під тіні героїчної історії, пережитої тим, кого можна буде потім побачити у меморіальному фотоальбомі, живучи десь за океаном, серед джунґлів хмародерів, у неоновій цивілізації, яка людське життя цінує вище за героїзм, який так нічого й не міняє.
Дивом зберігши життя, Стефко повертався з Берліна через Польщу. Був травень, але материк відзначав початок мирного життя холодригою. Зуб на зуб не потрапляв, дощові хмари простягнулися аж до крайнеба, як гофрокартон. Дерева явно не встигали за природним календарем цвітіння. Земля хотіла досхочу намокнути і розбухнути, аби разом із дощівкою каналізувати ту катастрофу, яка ще довго відлунюватиме. В таку мряку у Стефка немилосердно нила рука в місці розсіяних відламків. Він собі запланував, що після повернення обов’язково піде до фізіотерапевта. Ешелони тогочасних поїздів були на диво довжелезними, до них дочіпляли різні вагони від різних поїздів, різної інженерної конструкції та різних кольорів, з різною висотою кліренсу і вікон. В одному з них сидів Стефко, він був вичавлений дорогою, але водночас його переповнювала нетерплячка повернення до рідного дому. Холодний драґлистий клубок хвилювання бешкетував у животі, кожна хвилина тяглася нестерпно повільно, Стефкові хотілося зненацька увійти до будинку, щоб усі застигли в німій радості, випустивши з рук посуд.
Фінішна пряма Rzeszów — Львів. Поїзд ось-ось мав рушити до кінцевого пункту призначення. Якихось 200 кілометрів — і ти на рідному ліжку можеш закинути ноги на бильця, а мама Текля під ніс подає тобі гарячу горохову зупку з дрібними сухариками. Аж раптом на пероні почулися вигуки й рейвах. Хвиля вовтузні захлюпнулася до вагону, якийсь вихор увірвався в подерту тишу. У плацкартний сеґмент, де біля замурзаного вікна сидів Стефко, забіг дядько в партизанському однострої. Ліворуч, вище серця, дядько носив нашивку АК.
Armia Krajowa. Для них радянські солдати були такими ж гаспидами, як і нацисти, аківці загалом мали рацію. Вже навздогін закінченій війні польські повстанці вирішили здійснити наліт на вагони, в яких їхали «освободители». Стефко таким не був, дуже скоро він теж поповнить число ворогів народу, але тут і зараз, у цьому пронизливому грозовому травні, під біло-червоним небом Польщі факт його присутності у формі ruskich промовляв сам за себе.