Моя подруга однозначно має слабкість до хлопців у формі. У студентські роки вони мала загул із курсантиком.
— То мій курсантик, — так вона представила його нам, коли привела на одну з лекцій і посадила на гальорку.
Курсантиком був навіть не хлопець, а хлопчик. Можливо, незайманий, я не перевіряв. Нерівні червоні плями сором’язливості розлилися по його гладеньких щічках, коли вона представила як свій трофей на суд журі. Якби не ця завелика форма, то можна було би подумати, що з книжки античної міфології зійшов Гермес, бог гімнастики і юнацтва, з янголятком на лівому передпліччі. Ще не до кінця сформований як муж, курсантик мав круглі карі очі й тоненькі губки. Він увесь був тоненький, як зубна нитка, і голос у нього був тоненький, і пальці на руках тоненькі, і кисті рук тоненькі. Він був ніби порцеляновий, його страшно було зламати, ледь сильніше притиснувши до грудей. Подруга його тискала, як тільки могла. В цьому було щось зомбувальне. Звісно, він був повнолітнім, просто конституція його тіла була настільки крихкою, що під цією молочною глазур’ю могла виявитися пустота, як у яйці кіндер-сюрпризу. Курсантик довго не пробув біля демонічної подруги — вона його відфутболила, коли після декількох разів з’ясувала, що він — явний пасив, вельми неповороткий у ліжку. Навіть там він залишався тоненькою стеблинкою. А їй потрібен був звір.
Іруся мріяла про поляка кварталом вище. Його звали Луцій, він був із заможної родини, батько працював у маґістраті, мама вела бухгалтерію кількох ресторанів, що належали синдикатові поляків. Луцій був відносно високий на зріст, блонд. Мав розкішну хвилясту гривку, а потилицю коротко вистрижену. І очі — голубі, як баня храму Пресвятої Богородиці, грайливі, веселі, з мріїнкою. Кожен красивий хлопець завжди знає, що дівчата за ним пісяють окропом, кожен. Луцій також знав. Іруся була для нього занадто підлітковою. Вона у свої 15 була невисокою і з української родини. Між ними була прірва певних упереджень, Іруся це усвідомлювала, але не могла себе змусити ввечері, коли лягала до ліжка, не думати про Луція, про його губи кольору кагору, про його акуратні пальці, якими він грав на віолончелі. Коли одного разу Луцій виступав у ґімназії й виконував Шопена, всі дівчата просто втратили дар мови, коли побачили його на сцені, з інструментом між ногами, що нагадував жіночу фігуру. Він нахилив свою голову з пишним чубом, який ніби переповз допереду, пальці ледь помітно вібрували на товстих віолончельних струнах, і смичок видобував глибокий насичений звук. Саме так звучить прелюдія осені, коли опале листя віддає таке тепло, що його жодне літо не здатне віддати.