У 45-му стало ясно, що Львів остаточно відходить совєтам, і поляки почали збирати валізи. Для родини Луція це виявилося масштабним потрясінням. Вони мусіли в короткий термін порвати з рідним огнищем, звичним життям, пам’яттю могил предків на Янові. Батько Луція, працюючи в маґістраті, швидко навів контакти з бюром репатріації. Було літо, сонячна планета смажила бруківку, хотілося зняти з себе епідерміс. Містом поширився переполох, буцімто для поляків закривають кордон і їх чекатимуть трудодні. Ажіотаж серед польської більшості населення досяг піку. Місто стало в позу спортсмена-спринтера, який завмер перед холостим пострілом стартового пістолета.
Поляки були вимогливі та знали собі ціну, вони регулярно й наполегливо скаржилися на нестачу місць у вагонах. Багато людей вивозили дорогі твори мистецтва, живопис, вази, кальпіди, кіафи, хутряні манто, навіть стародавні меблі. Всім місця фатально не вистачало, тому що весь перший клас дістався католицькому архієпископові з супроводом прислуги. Польські дипломати, використовуючи своє становище, вивозили старовинні панно, панорами, діорами, антикваріат, роялі та стародруки у форматі ін-октаво. Поляки за безцінь почали продавати все, чого не могли вивезти. Іруся пробувала вмовити свого тата купити в Луцієвих батьків бодай щось, бодай непотріб — на згадку про хлопця з віолончеллю. Марно. Луцій покидав рідне місто, залишивши про себе лише млосне дівоче мріяння. Іруся з колежанками під свій страх і ризик пішли проводжати Луція на вокзал. Було людно й гамірно, втікачі, вчорашні власники міста, намагалися вмістити все, що підлягало вивозові. Луцій стримано поводився біля вагону, тримаючи за руку молодшу сестру Здзіславу.
«Сказати йому чи не сказати?» — Іруся ніяк не могла наважитися відправити Луція в далеку дорогу зі своїм освідченням наостанок.
Вони ж більше ніколи не побачаться. Поїзд підтягне за собою хвоста — і все, залишаться лише спогади про кумира всієї ґімназії. На випадок, якщо хоробрість переможе, Іруся приготувала подарунок. Тірольський мисливський капелюх із коричневим пір’ям невідомої птахи. Вона випадково натрапила на нього під час розпродажу всякого краму, щось у ньому було байдикувате. Тато лише знизав плечима, коли Іруся приволокла його додому:
— Нащо воно тобі?
— А я знаю?
Іруся сама дивувалася непрактичності цієї покупки. Зараз буде дуже непрактично дарувати Луцієві цього тірольця кольору хакі. Ну що він робитиме з ним? Одягне на голову, як гном, і згадуватиме місто, в яке він ніколи більше не повернеться?
— Ой… Дякую… Який він сьлічний! — Луцій умів бути шляхетним навіть в умовах стресу. Він по-польськи затягував останній склад кожного слова і піднімав інтонацію, надаючи сказаному запитальної форми.
— Бережи себе, — по-дорослому сказала Іруся, і це було далеко не те, що вона хотіла сказати.
— Постараюся, — знову майже як запитання прозвучала ствердна відповідь Луція.
— Знаєш, що я тобі хочу сказати?
— Знаю, — делікатно обірвав Луцій. — Я завжди помічав, як ти на мене дивишся. Якби не все це, — Луцій зажурено глянув на вокзальну колотнечу навколо, — я тобі зізнаюся: я запросив би тебе на випускний.
Іруся мало не присіла. Луцій запросив би її на випускний! Дівчата, ви чуєте це? Мамо рідна! Вона мало не втопилася у власній закоханості. Це було найтепліше прощання в її житті. Підлітки назавжди запам’ятовують не сказані слова, а атмосферу, в якій ці слова торкнулися їхніх барабанних перетинок. Навколо панували цілковитий безлад і кавардак, але все, що вона запам’ятала з того перемеленого перону, — голубі-преголубі очі Луція і зграбні пальці, які сиротливо мнули тірольський капелюшок на згадку про Львів. Поїзд задудів, люди спресованим брикетом умістилися в його черево, і останній поляк Ірусиного життя зник у розталому мареві магістральних переплетінь.
Вадим з’явився у волонтерському офісі саме так, як і пасує з’явитися камуфляжному хлопцеві в житті моєї подруги. Ззаду. Куприком подруга відчула на собі допитливий погляд людини, яка, найімовірніше, мало знайома з тактом і ввічливістю. Вона на той час носила світле волосся, їй личив образ білявки, це додавало їй доступності й каверзності. Сидячи задом до вхідних дверей офісу, подруга інколи відривалася від монітора, стомлено відкидала голову назад чи вбік і рукою масувала шию. Якраз у цей момент її почав свердлити Вадимів погляд.
— Вам чого? — подруга теж інколи плутає етикет з етикеткою.
— Да ничё.
— Вам чимось допомогти?
— Да нет.
Що значить ні? Перед нею в усій своїй красі постав расовий представник індустріальних кварталів сходу. Очі, як у єнота, круглі, сумні й темні, майже на всю зіницю. Смуглявий, атлетичний, чорне спокусливе волосся випирало з-під десантної майки, вольове підборіддя. Вадим був маскуліном у чистому вигляді, без домішок зайвих культур, огранки, полірування й патини. В ньому геть усе було чоловіче, від неприлизаної маківки до ширини розставлених ніг. І головне — він узагалі нічого від неї не хотів. А це заводить не на жарт. До офісу приходило багато вояків, але цей просто дихав мужчинністю і домінантністю. Щось у ньому було таке, що робило його чистим. Ніби він післявчора народився. Ніби він буквально недавно натиснув кнопку reset і перезавантажився. Від нього випромінювалася новизна життя, якесь незрозуміле навернення, начеб його фізичний вік перевищував моральний. І ця невідповідність тілесної визрілості на тлі недосвідченості початківця створювала небезпечний ансамбль. Його хотілося розпитувати, вивчати, проникати, штудіювати. Подруга зрозуміла, що починається цікавезне сафарі.