— Я вижив, я тут, я молодий, красивий, неодружений, із відзнаками, зі своїми кінцівками, з цілим життям попереду. І я скоро закохаюсь, — Стефко перегорнув цілу сторінку, чи то пак главу свого життя. Мама Текля натішитися не могла цим змінам. Нарешті біля неї її Стефко. Не птаха-говорун, але рідний син, дуже контактний і втягнутий у побут. Навіть інколи про контузію розповідає. Дозовано, щоправда.
Моя ніцшеанська подруга помітно змінилася. Не просто закохалась, а заглибилась у свого обранця. Її хижацька натура дещо поблякла. Вона набула ледь уловимої тонкості, ніби заново почала відкривати красу буднів.
— Знаєш, я по-іншому почала оцінювати те життя, до якого звикла, — мимохіть погоджується вона з моїми умовиводами.
— Що саме?
— Уяви собі: Вадим уперше їв салат із броколі. Він навіть не знав, що така капуста існує.
— Слухай, він у тебе жив на якому хуторі? На якому присілку?
— Бог його знає. Каже, що в них їли або квашену капусту, або тушковану. Частіше квашену. Я коли купила броколі, він перепитав, що це. Кажу — зараз побачиш. Я трохи броколі підварюю до півготовності, потім цілими гілочками кидаю в салат, даю варене яйце, тру моркву, дрібно ріжу порей, заправляю майонезом (це суто для нього, бо я особисто більше полюбляю нерафіновану оливкову олію) — він наминав, як чокнутий. Казав, нічого смачнішого ще не пробував. А я йому кажу: чекай-но, ти ще не їв моїх смажених каляфйорів. Як я сказала «каляфйори» — він мало не вдавився від сміху.
— Його так насмішило слово «каляфйори»?
— Не те слово насмішило. Напад сміху, істерика. Я пояснюю — мовляв, це цвітна капуста. А він знаєш що у відповідь?
— ?
— Каже: а скільки у вас тих різновидів капусти існує? Де вони всі ростуть, бляха?
— А ти не пробувала купити йому брюсельську?
Подруга зараз переповнена захватом, як у кабіні на американських гірках. Зараз вона стрімко набирає розгону і піднімається по крутому віражу до найвищої точки металевої конструкції. Почувається як першовідкривач для Вадима, як екскурсовод по сучасному життю. Його захоплює архітектура, якої він ніколи раніше не бачив. Вони ходять у такі кнайпи, які йому навіть і не снилися. Вадим не знав, що з ним коїться, коли потрапив на оперу «Мадам Баттерфляй». Він плакав. Точно так, як Джулія Робертс плакала у фільмі «Красотка», коли вперше потрапила в ложе театру. Він плакав і танув від академічного катарсису. Кожен прояв інфантильного одкровення Вадима чимраз сильніше засмоктував мою подругу. За його допомоги вона наново відкривала все, чим була оточена всі ці роки і чого зовсім не цінувала. Вона вже двічі бачила «Мадам Баттерфляй», але на третій раз поряд із Вадимом вона заплакала разом із ним, уперше переживши історію героїні так бурхливо. Вона навіть примудрилася спекти імбирне печиво за рецептом шотландських монахів 16 сторіччя. Вона була знавцем алкоголю, але разом із Вадимом проходила знайомство з такими напоями, які він ніколи в житті не куштував: бурбон, віскі, джин, кальвадос, пінья-колада, єгермейстер. Вадим уперше виявив, що свічки існують не лише на випадок, коли згасне світло. Вони разом, як закохані підлітки, узявшись за руки, пізнавали життя у його найдрібніших варіаціях. Як Робінзон і П’ятниця, вони покроково освоювали свій екзотичний острів.
Я в дечому їй заздрю. Неофіти фонтанують таким шармом, перед яким неможливо встояти. Новопосвячені люди — як новенька флешка, куди можна наносити будь-яку інформацію, і їм не заважатимуть уже набуті знання, адже саме вони найчастіше роблять нас нудними. Неофіт постає у всій своїй спраглості, він хоче осягнути життя, про яке не міг здогадуватися. Я був ідентично таким самим, коли покинув рідний дім. Це була моя ідея фікс — стати неофітом іншого життя. Перший проблиск самоусвідомлення освітив мій світ — і я побачив, наскільки він крихітний, дрібний, мізерний. Він не виходить далі прочитаного, вище побаченого, нижче переболеного. Він так і лишився світом дивака, якому простіше було оточити себе відбивачами свого власного голосу й відображення. Мені настільки важливо було існувати в паралелепіпеді власних уявлень про аксіологію, про цінності, що доводилося регулярно здійснювати санітарну обрізку всього того, що розросталося за межі мого розуміння. Я побачив, що не набув абсолютно ніяких навичок співіснування з викликами, з подразниками, з заперечувальними явищами. Я капітулював перед самим їхнім існуванням і вивішував білий прапор, економлячи свої сили зрозуміти те, що тяжко зрозуміти. Як Стефко після війни, так і я після дитинства потребував звірити свій трафарет уявлень із реаліями за горизонтом. Як Ірусю після заслання, так і мене після школи вабив Львів.