— Смотрите, еще один буржуй! Дяденька, дуй-ка отсюда в своем белом. Или нет, постой-ка, отдай-ка нам свои папироски.
Ірусин тато причвалав додому пригнічений. Ще більше, ніж польською «окупацією». Іруся теж бачила, що налагоджене життя у місті, яке славилося співмешканням різних спільнот, котиться чорту під хвіст. Почався мордор. Тому вона і стала антисовєтчицею. Стрімке татове розчарування у новій владі було найпалкішим доказом її правоти — так вона тоді відчувала. Юнацький максималізм завадив холоднокровно оцінити всі ризики, хотілося реалізуватися в бунтарстві, в непослуху.
Коли стався арешт, тато онімів. Він був готовий віддати всі свої папіроски, біле убрання і все, що в нього є, — лиш би врятувати Ірусю від тайги. Він навіть кинувся шукати гроші — але блискавичний заочний суд не залишив анінайменшого проблиску надії. Більше він ніколи не одягав свого білого костюма. Хіба що єдиний раз — коли його знайшли в готовому катафалку з синіми слідами на шиї.
Мотивований Вадим дедалі рідше думав про гроші. Він хоче забути, що в нього є батько. А ще він хоче, аби мама ним іще більше соромилася. Він хоче довести насамперед їй усю нікчемність такого блюзнірського плазування перед власною гідністю. Він виявився готовим до розриву з сім’єю, і такої легкості Вадим сам від себе не очікував. Попервах його трошки муляло, що своїм учинком він підставив маму під удар. Але згодом перемогло розуміння, що він надто довго відтягував це. Якщо їй соромно — то що ж, аріведерчі. У краї, який зараз пуляє в Вадима снарядами, панують жорсткі закони. Там легкодухість не проходить. Мусиш перегризти всіх у вовчій ямі, аби вибратися назовні. Він вибрався. Він вибрав.
— Ви вже наговорилися? — подруга вирішила обох нас добити пампухами з рожею, хоча надворі бабине літо.
— Ти знаєш, що це за начинка? — грайливо звертаюся до неофіта.
— Оця?
— Ти бачив би зараз свою пику, — цей жарт розуміємо тільки ми двоє з подругою. Аж незручно перед ним.
Чай з каркаде — і можна йти додому. У Вадимові є щось категоричне, і я не знаю, в якій бік повернеться цей флюґер. Він рубає з плеча, а стільки плечей не наберешся. Це й імпонує, і насторожує, оскільки неофіти мають здатність переростати власні відкриття, миттєво десакралізувати їх. Просування стежкою аналізу може розбити їхню ідилію. Він анулював своє попереднє життя тільки на тій підставі, що в батальйоні йому відкрилися нові люди з новими цінностями. І не факт, що він анулює теперішню ідилію тільки на тій підставі, що хтось відкриє йому ще новіші горизонти з новішими моделями щастя і смачнішою гастрономією. Зрештою, завжди існує імовірність його рецесії до первинного тезаурусу. Він класний і він, поза сумнівом, герой — але, навіть попри всі його очевидні заслуги, я дав би йому трохи часу. Я не поспішав би його посвячувати в братство наших.
Товариш-мізантроп, урятований від повістки, мене підтримав. Він уникнув війни згідно зі своїми ціннісними переконаннями, а Вадим пішов на війну, взагалі не маючи ніяких переконань.
— Ну і хто з нас щиріший? — товариш уже повністю відновився після стресу.
Ми зайшли з ним до храму замовити послугу. Була зима, снігів намело в півметра, люта холоднеча перетворила лице на рожевий каучук. Як завжди, храм не опалювався, священик під сутаною мав три светри і шерстяні рейтузи, але він мужньо ніс свій хрест. Ми хотіли зайти в захристя, і коли в нього зазирнули, то мало не присвиснули. Священик готував церковне вино для причастя. У ризниці було настільки зимно, що пляшка кагору замерзла і кров Спасителя перетворилася на суцільний лід. Ми застали священика якраз у ту мить, коли він запальничкою розігрівав пляшку, аби вино розтануло. Закутаний у джемпери, священнослужитель тримав пляшку між ногами і чвиркав запальничкою, яка теж погано видобувала іскру через холоднечу. Ця картина не потребувала ніякого коментування. Таїнство перестало бути таїнством.
— Може, я вибіжу в мисливський магазин неподалік і куплю сухого спирту в таблетках? Хоча ні. Це буде вершиною богохульства. Запальничкою краще.
На товаришевій кафедрі двоє співпрацівників посварилися, бо обидва претендували на другий курс, якому викладав загиблий герой. Обоє ходили в деканат вибивати собі навантаження, але, як це часто буває, де чубляться двоє, там користає третій. Цим третім виявилася молода аспірантка, яка перевелася зі сходу. Її одразу не злюбили. Женя. І це ім’я різало вуха навіть найбільш толерантним, ліберальним викладачам. Воно було важчим за повітря, і тому зависало в густому ефірі кафедри, як какашка в космічній невагомості. Дівчина як дівчина, але щось у ній було антипатичне. Вона одягала облягаючий пуловер поверх таких же облягаючих лосин, і це виглядало дещо вульгарно, плюс високі підбори на сучкуватих ногах. Волосся вона ніколи не збирала ні в пучок, ні у хвостик, воно просто теліпалося і наелектризовувалося від синтетики. Тому іноді прилипало до інших людей, а це бісило. Розмовляла вона ніби українською, але з характерно м’якими чь, шь, щь. Мій товариш теж теоретично міг би взяти цей другий курс, тому Жені так само не злюбив.