— Ой, не вимовляй цього імені! Брр.
Вона була привітна, все нормально, намагалася потоваришувати з колегами, але всі вони обмотувалися в харчову плівку, аби не контактувати з нею. У ній була якась недоговореність.
Мама була такою самою — давно, коли ще працювала. Вона мовбито з усіма контактувала й була в добрих стосунках, але завжди тримала виразну дистанцію, як це пишуть на тролейбусах. Я успадкував від неї невміння близько підпускати людей. Вона з кожним роком після розлучення обростала новим кільцем деревини, і темпам її здерев’яніння міг би позаздрити навіть бамбук. Їй було комфортно ні з ким не ділитися нічим надто інтимним. Бачачи її внутрішню самодовершеність, мені був цілком зрозумілим феномен самітників та аскетів. Я й сам був пустельником, який мусів підкорити безлюддя, аби нарешті дістатися берега, де чекала каравела з трьома щоглами, і вона повезе мене назустріч мегаполісам і континентам. Мамі добре було з собою, не треба було розхлюпуватися. Та й особливо не було чим. Неділя, ранок, транспарентні промені заливають усю кімнату, мама дивиться телевізор, «Утреннюю почту», і сушить волосся. До сушки за допомоги чогось схожого на трубу під’єднано своєрідну шапку з дірочками. Сушка однотонно гудить, дірявчаста шапка напинається від теплого повітря, мама тримає пальці розчепіреними, бо щойно нанесла лак, він смердить ацетоном, мама плавно махає руками вверх-униз, як дириґент, щоби лак швидше сохнув, воркотання сушки дещо перекрикує Пугачова з новим хітом, за вікном лагідна погода, яму для нового мерця викопано, її видно навіть звідси, автобуси з відчиненими передніми дверима чекають на своїх пасажирів, ми підемо до бабці на чанахи, мені дістанеться найбільший кусень м’яса, сьогодні ховатимуть водія вантажівки з силікатного заводу, сюди з’їдуться інші машини і будуть бібкати під час закопування, в цьому є щось зворушливе й фамільне, я в новій шкіряній куртці йтиму поряд із мамою попри пологовий будинок, із вікон визиратимуть новоспечені мамочки, під вікнами стоятимуть новоспечені папочки з тюльпанами, а ввечері буде трансляція з Юрмали, але якщо нам не сподобається, то в нас є антена на Польщу, там ближче до півночі крутять імпортні фільми жахів про закинуті вілли з привидами попередніх жильців. Які друзі? Навіщо?
Коли я виріс, то мої друзі мусіли бути вар’ятами, аби стати моїми друзями. А в мами, навпаки, — вони мусіли бути тихіше трави, нижче води. Вони не могли виходити за межі коробки, в яку були поміщені радянські гражданє. Мама завжди знала про них усе найгірше. І це давало стимул тримати дистанцію. При цьому вона навіть не дбала про те, аби створювати ілюзію щирості й довірливості. У цьому не було потреби — тому що товаришування обмежувалося лише спілкуванням на роботі й запрошенням на дні народження, а вони, дякувати Богові, лише раз на рік. Якось я прочитав книжку про аутиста і все у ньому впізнав. Те саме занурення в себе, незначна потреба у вербальному і невербальному комунікуванні. Всіляке неспівпадіння зі стереотипом є рівнозначним трагедії. І абсолютне, акустичне щастя від самоти. Ці стани неодмінно пов’язані з недільним ранком, коли можна було повністю зайнятися собою. Ці ранки я любив найбільше. Бабінний магнітофон награвав Bee Gees і весь спектр italo-disco, мама з дірявою шапкою для сушіння волосся — і світ, поставлений на паузу. Сусідство з цвинтарем дуже сприятливо формує особистість. Якби я виростав у багатоквартирному мурашнику в обрамленні асфальту, то виріс би вбивцею.
— Ти вбивав? — коли Іруся познайомилася зі Стефком, це було одне з перших її запитань.
— Напевно, так. Але точно не знаю.
— Ну як можна не знати, чи ти вбивав, Стефку?
— Я просто стріляв у ту сторону, звідки стріляли в мене. А чи влучав — не знаю.