Найяскравіше, що я запам’ятав із відвідин храму, — це потріскані чорні п’яти старших жінок. Вони клянчали переді мною, їхні недоглянуті п’яти були такими ж, як і їхнє життя. Я знав чи не кожну з них, хоча слово «кожна» буде тут перебільшенням. Усі вони були збірним феноменом, типовим і схематичним. Вони не знали, що таке вузькі штани, фарба до волосся, педикюр, вищипування брів, косметика, декольте. Мені часто здавалося, що ці жіночки, які стояли навколішки з чорними потрісканими п’ятами, ціле життя були ось такого віку. Може, це тому, що я не пам’ятаю їх молодими. Будучи вдома в однієї з таких чорноп’ятих жіночок, я побачив на стіні фотографію її молодої. Світлина була чорно-біла, з жовтуватими плямами в кутику, оздоблена дрібними витинанками по периметру, вона явно не була фіксацією чиєїсь молодості. Здавалося, на ній зображена теперішня (чи грядуща) старість, прицвяшена, з очима, які не кліпають. Ця світлина моторошно нагадувала стилістику постмортем — посмертних фото, які стали дуже модними за вікторіанської доби. Зображені на них мерці невимушено сидять у родинному колі, в цілком природних позах. Виявляється, найживіші експонати на цих фотографіях — трупи. Вони уважно дивляться в об’єктив, їхні зіниці переповнені блиском. На мене втупився дуже схожий погляд.
Фотографія молодої ще дівчини не була молодою. І відтоді в мене твердо закріпилося переконання, що багато старших людей ніколи не були молодими, що їхня міфічна молодість померла на статичній чорно-білій світлині, абсолютно бездиханній. Зазвичай я не помилявся. Мене оточували вічно старі люди, які ніби змагалися між собою, хто кого поховає першим, хто на чиїх поминках з’їсть фаршировані перці. Вони потайки ненавиділи всіх молодих, вони всім своїм виглядом і опущеними донизу кутиками губ виказували відразу до молодості, привабливості, спокусливості, пружності тіла. Це щось схоже на фантомний біль калік, у яких ниють ампутовані кінцівки. Так і в цих жіночок нила їхня відтята молодість, і їхні потріскані чорні п’яти в церкві були квінтесенцією старості віри.
Я не бачив жодної молодої людини, якій було цікаво бути релігійною. А ті, хто замолоду був схиблений на вірі, виглядали безнадійно старими — і внутрішньо, і одягом, і поведінкою, і повадками. Вони теж були оточені вічно старими людьми, і на них наклався затхлий запах старих ікон, на якому вічно молодий патлатий Ісус фатально контрастував з усім довкола. Я уявляв, як він сходить з ікони, бере за комір схибленого на ньому молодого вірянина і викидає на вулицю:
— Єдріть твою налєво, іди поживи повноцінно і прийдеш до мене аж тоді, коли постарієш і коли назбираєш усе те, за що буде сенс просити прощення!
Отаким він мені подобався, і він був наймолодший з-поміж натовпу своїх епіґонів. Я теж клянчав у церкві, нічого не чуючи і нічого не розуміючи. Наді мною кружляв млосний запах ладану і лицемірства, переді мною зоріли чорні потріскані п’яти, навколо я бачив багато однотипних глибоко віруючих статур, навіть одягнених приблизно однаково, сумлінні школярі з числа тих 25 сонно тримали хоругви і крадькома позіхали, щоб ніхто не помітив — уся ця атмосфера штучних квітів, пластмасових вазончиків, вишитих рушників, монотонний нерозбірливий баритон заробітчанина в рясі, гіпсові рани, надщербнутий терновий вінок, з-під якого прозирала масляна фарба кольору червоних ліхтарів — я навіть шкірою відчував задуху та безпросвітність, задуху та безпросвітність…
Мій товариш каже:
— Ніщо так не гнобить, як щира віра в порятунок душі.
У цьому є щось дуже еґоїстичне й підступне: ти вимолюєш спасіння на підставі свого нічогонероблення. Чомусь мені здається, що в рай ґарантовано потраплять усі, хто не зробив нічого значущого, хто ні разу на вийшов за рамки написаного, хто чвалав давно торованою дорогою десь скраєчку, з опущеним поглядом собі під ноги, без ризику заглянути — а що ж там, на хвилюючій території не-норми? Можливо, якби свого часу в церкві я побачив усміхнених, щасливих, балакучих людей у яскравому одязі на повен зріст, які голосно співають O Happy Day, як в американських церквах для темношкірих, — то я би думав по-інакшому.
— Як ти дивишся на те, щоби віднині сісти за щоденник? — давно, коли ще був студентом, я спитав поради в одного хлопця, який на той час був мрією всіх дівчат.
Коли за красивим хлопцем полюють дівчата (власне, полюють, бо некрасиві хлопці дістаються їм просто так), мене переповнює ненависть. Я неозброєним оком бачу, що це — гетеросексуальне браконьєрство. Еґоїстичні самки розставляють пастки і задіюють увесь арсенал (криклива помада, перпендикулярні підбори, конусоподібні декольте) — все заради того, щоб добірного екземпляра сильної статі заманити, припнути на все життя до однієї вагіни, обвішати двома дітьми, привантажити тоннами обов’язків і стимулювати його в’янення. У цьому вакханальному полюванні є щось від прадавнього лісу, де цицькаста мавпа мусіла так шикарно вийти з-за куща, аби носій продовження роду на це зреаґував. Непролазні джунґлі рослин і дерев перетворилися на джунґлі міст і багатоповерхових забудов — але методи появи з-за куща зазнали мало змін. Їхня мета — з хлопців, які щойно починають по-справжньому жити, зробити мужів, які надалі просто доживають у коридорі звужених можливостей. Якщо це супроводжується спалахами щастя — то ще півбіди. Зазвичай усе набагато простіше: чоловіки починають мстити, а це в них виходить лише за допомоги кількісних параметрів. Усі епізоди, пов’язані зі стрибанням у гречку, треба розцінювати як природну реакцію поневоленого.