Колись вони були найкращими друзями, переросли злидні, приєдналися до сил поліції в одному класі та за одних трагічних умов. У 2001 неподалік від Ньюмена впав літак, вбивши чимало офіцерів поліції та створивши вакансії для новобранців. Трагічний спосіб скористатися вдалою нагодою.
Спочатку Чендлер навіть не думав подавати заявку. Він не планував бути копом. Тинявся собі туди-сюди в бакалійній крамниці «Сі-Джиз», розставляючи товари на полицях і вислизаючи крізь задні двері, щойно випадала нагода. Єдиною причиною, чому він узагалі подав заявку, був Мітч. А Мітч подав заявку лише через тиск своєї родини. Його дядько був серед загиблих. Чендлер подав усі необхідні документи почасти через дружбу з Мітчем, а почасти через цікавість, куди це все його заведе.
Присягу вони склали разом в серпні 2001. Він стояв пліч-о-пліч із Мітчем й однаково пишався та був вражений блискучими значками, які їм пришпилили до форми на грудях. Після випуску вони разом міцно влаштувалися на нижньому щаблі поліції у Вілбруку. Обидва прокладали собі шлях нагору. Але не тут. І не разом.
Чендлер сидів у кабінеті й дивився на телефон, чекаючи, поки Нік з’єднає його з ГУ. Він смертельно боявся цього — нової розмови з Мітчем. Розмірковував, чи погладшав його колишній друг, що колись був блідим стручком із неприродно синіми губами. Вони не бачилися повних десять років, але від Мітчевого кузена, який мешкав у місті, Чендлер знав, що після від’їзду до Перта Мітч невпинно видирався вгору кар’єрними щаблями. Не те щоб це цікавило Чендлера. Аж поки не прийшло офіційне повідомлення, що у Порт-Гедленді призначено нового інспектора, інспектора Мітчелла Ендрюса. Це все змінило. По суті, тепер Мітч був його босом. Поки що їх розлучали обставини й безплідна пустеля, але їхні світи ось-ось зіштовхнуться.
Задзвонив телефон.
— Говорить інспектор Мітчелл Ендрюс, ГУ Порт-Гедленда.
Голос був незворушний, він звик віддавати накази. Але Чендлер майже чув, як з іншого боку дроту крутяться коліщатка у Мітчевих мізках. Чоловік, якого він знав, безпомилково вмів розділяти свої думки, і це сприяло раціональному мисленню. Іноді він бував аж занадто розсудливий, до беземоційності. Утім, гострі краї, мабуть, затупилися за десять років. Мабуть, Чендлерові слід почати все з чистого аркуша, повернутися до моделі «начальник-підлеглий». Його шлунок затягнувся вузлом, який неможливо було розв’язати.
— Сержанте Дженкінс, ви там? — Чендлер збагнув, що не відповів.
— Так, Мітче, я тут.
На іншому боці дроту запала тиша. Коли голос повернувся, в ньому чулися обурення та загроза.
— Інспектор Ендрюс, сержанте. І ви звертатиметеся до мене саме так.
Ось і відповідь. Час не затупив Мітчеве марнославство, ще й, вочевидь, загострив його.
— Ваша команда там у повному складі? — поцікавився Мітч.
— Ні, нас тут лише двоє… — Чендлер не міг змусити себе офіційно звернутися до колишнього друга, його мозок повставав проти такого самозакоханого прохання.
— Зберіть їх і перемкніть мене на гучномовець. Я хочу звернутися до вас усіх.
Чендлер змахнув рукою, запрошуючи свою команду всередину — всіх, крім Ніка, що стовбичив за стійкою, не бажаючи залишати її порожньою. Пішовши на компроміс, сержант залишив двері відчиненими, щоб Нікові було чутно. Потім натиснув на кнопку.
— Ви на гучному зв’язку.
У гучномовці вибухнув владний голос:
— Це інспектор Мітчелл Ендрюс, ГУ Порт-Гедленда. Я вирішив відрекомендуватися, адже, як мені відомо, дехто з вас зі мною ще не зустрічався. Переконаний, ваш… сержант уже повідомив вам, що зараз ми маємо одного підозрюваного у розслідуванні масового вбивства, зачиненого в якійсь із ваших камер, та другого — втікача. Поки що ситуація не була під контролем настільки, наскільки б мені хотілося, але, повторю, це не ваша провина.
Висновку не пролунало, але він був аж занадто очевидний; Мітч стверджував, наче в тому, що відділок опинився по вуха в лайні, винен Чендлер.
Інспектор вів далі:
— Ситуація вимагає втручання офіцерів, що мають досвід у таких справах, тих, хто пройшов належне тренування…
— Нам потрібен тут хтось, хто допоможе організувати розшук, допоможе керувати підгрупою, — увірвав його Чендлер, прагнучи наголосити на браку підтримки.
— Ми про все це потурбуємося, сержанте Дженкінс, — спокійно запевнив Мітч.
Чендлер подивився на Таню, єдиного члена команди, хто працював із Мітчем раніше. Він сподівався побачити, як вона закочує очі до стелі або всміхається, але на нього чекало дещо гірше — вираз співчуття на її обличчі.
— Я знайшов декого, хто має відповідний досвід і знає цю місцевість, — повідомив Мітч.
— Кого? — перепитав Чендлер.
— Себе.
Оце й усе. Вирішено. Чендлер спробував набрати повні груди повітря, але воно застрягло йому в горлі разом із огидними спогадами про останній раз, коли вони з Мітчем працювали разом.
10
2002
Мартінова родина приєдналася до полювання. Чендлерові дали завдання триматися поближче до Мартінового батька, Артура, чоловіка, що завжди мав такий вигляд, наче у нього ось-ось станеться серцевий напад. Йому було під шістдесят, коренастий, приземкуватий, наче сидіння на роботі за столом заважало йому рости. Його кремезна постава згорбилася під тягарем сподівань і щомиті, яку він проводив тут, втрачаючи надію на випаленій землі, зіщулювалася ще більше.
Місце, де колись був табір, вважали потенційно плідним на знахідки, попри те, що каміння у вогнищі вже почорніло, наполовину загрузнувши в багнюці, а вітер давно вже роздмухав попіл. Артур наполягав, щоб тут усе обшукали, попри Чендлерове прохання йти далі й перевірити ще кілометр до настання темряви. Літній чоловік сновигав табором, шукаючи доказів, що його син був тут; копирсався паличкою в пилюці, замітав землю, намагаючись знайти хоча б крихітний слід. Серце краялося від одного погляду на те, як він човгав туди-сюди галявиною, замітаючи давно померле листя і розганяючи комашок на своєму шляху.
Чендлер шукав розради в затінку, коли до нього нишком наблизився Мітч. Перший ентузіазм друга вже вщух, і тепер — черговий штрих до його щоразу дратівливішого характеру — він узявся віддавати накази волонтерам, наче це були його особисті раби. Жодного «дякую», лише нагадування бути уважними. Це більше скидалося на прочухан, ніж підбадьорювання.
Протягом кількох минулих тижнів навіть Мітчева зовнішність змінилася — щоки запали від голоду, віспини від підліткового акне зробилися глибші.
Мітч прошепотів другові:
— Я вступив сюди, щоб займатися роботою полісмена, а не бути псом-шукачем.
— Це і є робота полісмена, — озвався Чендлер. — Ми намагаємося визначити, що з ним сталося. Хіба в тебе немає почуття обов’язку?
Чендлера це почуття обов’язку здивувало нарівні з іншими. У підліткові роки цього почуття для нього не існувало, тож він і досі намагався з ним примиритися. Завдяки роботі в поліції та майбутньому батьківству Чендлер постаршав. Перетворювався на свого батька — міцного і надійного. Непогано, але йому було лише двадцять два.
Мітч вигнув брову. Він не купився на Чендлерову спробу мотивувати його.
— Що у мене є, Чендлере, так це відчуття, що ми шукаємо когось, хто не хоче, щоб його знайшли. Якщо він дістався аж сюди, то знав, куди йде. І знав, що не повернеться.
— Чого ти хочеш, Мітче? Убивць? Наркотиків? Проституток? Пошукай щастя у великому місті.
Хлопець смикнув суху гілку, і вона відламалася від стовбура.
— Я думаю про це, — зізнався він, кришачи гілку в руках і кидаючи скалки на землю.
— Ти серйозно? — перепитав Чендлер, відволікаючись від літнього чоловіка, що копирсався у пилюці.
Мітч кивнув.
— Серйозно.
— Ти працюєш у поліції лише рік.