Чендлер із сім’єю жили у цій порожній обгорточці, і, попри її недоліки, він пишався містечком. Його містечком. Чендлер був тут сержантом поліції, а фактично шерифом; це було доречно, зважаючи на те, що містечко досі виглядало так, наче застрягло в кінці XIX століття. Широка головна вулиця могла похизуватися гудроном там, де колись лежала втрамбована багнюка; дорога майже білосніжно блищала на сонці, а бетонний острівець у центрі міста дарував не таку вже й необхідну розраду від поодиноких заторів. Над тротуарами вигиналися різнокольорові веранди, пропонуючи прихисток якщо не від невблаганної спеки, то принаймні від сонця; вигадливі металеві стовпи, що непорушно стояли тут із минулого століття, залишалися останніми бастіонами давно минулих часів.
Під’їхавши до бетонного карцеру, який слугував тут за відділок, Чендлер глипнув у дзеркальце. Звідти на нього подивилося схильне округлюватися з плином часу обличчя привабливого чоловіка, що наближався до середини четвертого десятка. Це обличчя боролося з безсонними ночами та життям самотнього батька, біляве волосся вже втратило свій об’єм, хоча поки що не територію. Світлий чуб і легка засмага, якою Чендлер хизувався, додавали йому вигляду літнього серфера, хай навіть це і близько не було правдою. Чендлер тримався якомога далі від моря. На суші він принаймні міг бачити, що саме збирається його вбити.
Білл Ешкрофт, старший сержант, у червні вийшов на пенсію, тимчасово передавши Чендлерові командування. Не те щоб у них п’ятьох було багато роботи: кілька порушень правил дорожнього руху, трохи домашніх сварок або поодинокі обрáзи в одному з трьох місцевих барів, де не так аж змагалися за клієнтів, щоб обслуговувати тих, кого повиганяли з інших закладів. Утім квотою для відділка було п’ятеро працівників, і Поліція штату Західна Австралія докладала максимум зусиль, щоб весь особовий склад залишався на місці, побоюючись, що, загубивши одного, всі інші розлетяться, як кісточки доміно.
Чендлер увійшов до відділка. Його новобранець, Нік Кіріакос, улаштувався за стійкою при вході: доки сержант не вирішить, що хлопець здатний виконувати свій громадський обов’язок, це місце залишатиметься його постійним постом.
Дженкінс не мусив ризикувати, виводячи на вулиці озброєного двадцятиоднорічного хлопця, хай навіть той довів свою розсудливість та пошану. Це був допитливий молодик, якому кортіло догоджати, кортіло вчитися й кортіло демонструвати свою різноманітну та тривожну обізнаність у біографіях серійних убивць.
Таня, його старший констебль і друга за рангом особа, вже влаштувалася за своїм столом. Вона ніколи не запізнювалася і була так само ретельно зібрана, як її кінський хвіст. Вона виходила в ранкову зміну, щоб по обіді забирати трьох своїх дітей із початкової школи з іншого кінця міста; усі діти вискочили швидкою чергою протягом п’ятирічної відпустки, з якої жінка лише нещодавно повернулася. Чендлер гадав, що запліднення щоразу було штучне. У Тані все завжди скидалося на військову операцію. Якщо його підвищать, він рекомендуватиме, щоб її теж підвищили. Вона на це заслужила. Будь-хто, пораючись із дітьми і роботою, заслуговує на все, що вони мають. Кому про це знати, як не йому. Він мав двох дітей. А в Тані принаймні був партнер, який їй допомагав.
Чендлер прослизнув до свого кабінету. Система кондиціювання знову вийшла з ладу, і відділок здавався липким, як клей. Чоловік сів і визирнув у вікно на далекий Ґарднерз-Гілл, скелястий, вкритий деревами пагорб, названий на честь першого мера містечка.
Здалеку Пагорб здавався чарівним. Високі прямі дерева, що стриміли аж до неба, вкривали видимий з міста схил; ця соковита зелень — як аномалія на тлі червоної землі. За хребтом лежали тисячі гектарів дичавини. Тієї незайманої природи, що завжди вабила до себе дослідників. Однак навіть досвідчені туристи, що звикли до екстремальних умов, вважали її непоблажливою. Вона приваблювала тих, хто хотів знайти себе. А іноді — себе загубити.
Для Чендлера це був звичайний день, тихий і сповнений рефлексії. Та незабаром усе мало різко змінитися.
Крізь прочинені двері долинув галас. Голосу Дженкінс не упізнав, але впізнав розпач. Він спробував вгадати акцент — південь, далекий південь, можливо, Перт. Якщо це правда, то людина — чоловік — опинилася далеко від дому.
— Сержанте, гадаю, вам слід вийти сюди, — покликала Таня.
Її зазвичай спокійний голос пролунав схвильовано.
Звісивши ноги зі стола, Чендлер оправив своє черевце. Воно розрослося багато місяців і років тому, після того як від чоловіка пішла Тері; неначе тіло вирішило, буцімто можна зарадити тому, що у господаря забрали якусь частину, збільшившись для компенсації.
Сержант увійшов до контори. За Таніним столом — перший пункт зв’язку після високої стійки — сидів нервовий чоловік, якому на вигляд було приблизно двадцять п’ять. Його футболка і джинси виказували, що незнайомця добряче побили.
Чендлер торкнувся шиї і лайнувся. Він забув свою краватку із застібкою. Чоловік не був затятим прихильником форми, але віддавав їй перевагу, коли зустрічався з представниками громадськості. Це додавало авторитету.
— Прибери такого вигляду, наче володієш цим місцем, — навчав його Білл, — але дій так, наче керуєш ним.
Поки він наближався, Таня стояла поруч із чоловіком, обережно його роздивляючись. Навіть Нік під’їхав сюди від стійки, немов, залишаючись у кріслі, продовжував виконувати призначену йому роль чергового.
Відвідувач підвівся. Таня своєю чергою позадкувала, готуючись діяти. Чоловіків переляк розповзався. Чендлер помітив, що вони майже однакового зросту, хоч і різної комплекції; в чоловіковому погляді переважала знервованість — очі перестрибували із Дженкінса на стіни і підлогу, неначе шукали собі кращого місця. Схоже, тіло їхнього гостя збагнуло, що очі шукають нагоди втекти, і звузило їх, перетворивши на щілини, щоб запобігти цьому. Здавалося, чоловіка мучив біль.
— Він хотів, щоб я став п’ятдесят п’ятим номером, — пролопотів він, уперше подивившись Чендлерові прямісінько у вічі. Потім здригнувся і міцно стиснув повіки.
Чендлер відзначив собі дещо подумки. Безсумнівно, перський акцент. Кущики щетини на обличчі підказували, що тижнями їх торкалося лише грубе лезо тупої бритви.
Мандрівний робітник, припустив Дженкінс; надто розсудливий і трохи засвіжий, щоб бути волоцюгою.
— Про що ви? — запитав Чендлер, зберігаючи спокій попри те, що несподівана поява закривавленого незнайомця збентежила його.
— П’ятдесят п’ятим, — повторив чоловік.
Чендлер подивився на Таню, шукаючи допомоги. Вона похитала головою.
— П’ятдесят п’ятим… ким? — перепитав Дженкінс. У нього виникло бажання простягнути руку і торкнутися чоловікового плеча на знак підтримки та розради, однак сержант непокоївся, що це може налякати його.
— Ч-ч-чолов’яга. Вбивця.
— Який вбивця?
— Той, хто викрав мене. Відвіз мене… туди. Ліси… дерева. — Чоловік тицьнув у товсту стіну. Чендлер збагнув, що він показує на Ґарднерз-Гілл за цеглою.
— Який вби…
— Божевільний.
Ноги у чоловіка тремтіли. Джинси були вкриті плямами крові, але вона не здавалася свіжою, мовби висохла на сонці. Однак Чендлерові не хотілося, щоб незнайомець упав. Він потягнувся до чоловікової руки, але той поморщився від болю.
— Усе гаразд, ми тут, щоб допомогти. — Обережно опустивши його назад на стілець, сержант трохи чіткіше відчув, що володіє ситуацією. — Як вас звуть? — запитав він.
— Ґабрієль.
— Дуже добре, Ґабрієлю. Я Чендлер. Я місцевий сержант поліції. Ви знаєте, де ви?
Ґабрієль похитав головою.
— Ви у Вілбруку.
Дженкінс помітив у чоловікових очах спалах чогось, чогось, що здалося йому надією. Надією, що він знайшов безпечне місце. Чендлер продовжував давати йому крихти інформації, сподіваючись зміцнити це відчуття.