— Вілбрук, Західна Австралія. Це Таня, мій старший констебль, і Нік, ще один констебль. А ви звідки?
Палець знову змахує в напрямку стіни.
— Звідти.
Чендлер спробував підбадьорити чоловіка втішливою усмішкою.
— Я маю на увазі, де ви жили?
— У Перті… але я подорожував.
Він відкинувся на стільці. На мить здалося, що чоловік ось-ось сповзе на підлогу.
— У вас є якесь посвідчення особи?
— Він його вкрав.
Чендлер кивнув.
— Гаразд… ви дізналися його ім’я, Ґабрієлю?
Чоловік мовчав. Очі, вивчивши кімнату, почали заплющуватися.
Чендлер знову подивився на його одяг. Засохла кров означала, що серйозних ран немає, однак він не міг відкидати невиявлений крововилив у мозок.
— Чи ви…
— Гі-і-і-і-іт, — протяжно зітхнув Ґабрієль.
— Гіт? — Чендлер кивнув Тані, яка вже записувала ім’я.
Ґабрієль кивнув.
— Маніяк. Його звали Гіт. Він украв моє посвідчення особи.
Тіло, яке здавалося застиглим на стільці желе, раптом заціпеніло та спробувало підвестися.
— Я мушу вибиратися звідси. — Ступивши крок уперед, Чендлер знову посадив його на місце. Він звик до такої реакції, коли комусь хотілося втекти. Чимало людей, опинившись у поліційному відділку, мріяли негайно втекти, гадаючи, що варто їм залишитися тут трохи довше, і їх неодмінно в чомусь звинуватять.
— Залишайтеся тут, а ми приведемо вам медичну допомогу.
— Ні, — заперечив Ґабрієль, витріщивши очі. — Я хочу розповісти вам, що сталося, а потім забратися звідси. Раптом він повернеться.
— Тепер ви в безпеці, — запевнив його Чендлер.
— Ні, поки не заберуся звідси чимдалі.
Чоловік протяжно і глибоко зітхнув, змагаючись із нервовою енергією, та поморщився, як здогадався Чендлер, потривоживши найгірше забиті ребра.
— Ми можемо привести вам лікаря, — запропонувала Таня, знову повільно наближаючись.
— Ні, я хочу розповісти вам, що сталося.
3
Захована за приймальнею кімната для допитів була невеличка й майже завжди використовувалася як їдальня. На противагу літньому жовтому відтінку стін у конторі, тут вони були пофарбовані в темно-зелений. Чендлер десь прочитав, що цей колір робить людей балакучими.
Вузький пластмасовий стілець застогнав під вагою відвідувача. Чендлер улаштувався з іншого боку стола, ПВХ-поверхню[2] якого вкривали плями гірчиці. Варто було б дізнатися, чия черга прибирати — напевно, його.
Сержант звернувся до свого гостя.
— Зараз 23 листопада 2012-го. Будь ласка, назвіть для запису ваше повне ім’я.
— Ґабрієль Джонсон.
— Звідки?
— Родом я з Перта, але… як ви кажете? Без постійного?..
— Без постійного місця проживання.
— Саме так. Без постійного місця проживання. Перепрошую, у мене в голові трохи… — Ґабрієлів погляд облетів кімнату, наче чогось шукав. Там не дуже було на що подивитися.
— Вік?
— Тридцять.
Чоловік говорив утомлено, очевидно, що він пережив важкі часи, подумалося Чендлерові. Засмага глибоко в’їлася в його шкіру, приховуючи рубці від акне, якими були поцятковані досі хлоп’ячі щоки.
— І що ви робите тут, на півдні?
— Шукаю роботу.
— Ким?
— Робітником, помічником у сільському господарстві, будь-ким. Я гадав, що можу тут постукатись у кілька місць.
— Якихось конкретних?
— Ні. Але я чув, що є куди.
Ґабрієль мав рацію. Тут, на безкрайніх рівнинах, чиї велетенські простори можна було порівняти з територіями невеличких країн, було чимало ранчо, на яких розводили худобу, і садиб. У чоловіка була худорлява жиляста статура, що пасувала для роботи на них; він мав вигляд людини, яка звикла жити на переважно м’ясній дієті та братися за всяку роботу: від перевірки свердловин для води до збирання і таврування худоби.
— І як ви зустріли цього… Гіта?
Зачувши це ім’я, гість здригнувся, і йому знадобилася мить, щоб зібратися.
— Я був у Порт-Гедленді. Напередодні водій вантажівки підкинув мене до Ексмута.
— Знаєте, як його звуть?
Ґабрієль здвигнув плечима, наче це не мало жодного значення.
— Лі-якийсь-там. Китаєць, років п’ятдесяти. Товстий. Палив готові самокрутки, запхані за сонцезахисний козирок. Більше нічого не можу про нього сказати.
— І він викинув вас у Порт-Гедленді? — перепитав Чендлер.
— Ага, він прямував до Дарвіна.
— Що ви робили у Порт-Гедленді?
— Спав.
— Де?
— У парку.
— Як називається?
Ґабрієль похитав головою.
— Не зна’. Я не оглядав визначні пам’ятки. Там була трава… дерева… лавиця. Самі знаєте, як воно буває у парку.
Чендлер занотував собі це, щоб потім копнути глибше.
— Продовжуйте.
Напружений чоловіків голос трохи розслабився, та однаково тремтів, наче гавкіт знервованого пса.
— Наступного дня я вирішив податися у глиб материка. Пошукати роботу.
— Чому не залишилися на узбережжі?
— Один хлопчина в Ексмуті сказав мені, що краще їхати углиб. Казав, що люди здебільшого стирчать на узбережжі, бо там легше пересуватися, але через надлишок робочої сили господарі ні хріна не платять. А ще це звучало як пригода. — Ґабрієль раптом змовк, наче загубив хід думок. Чендлер вирішив дати йому повагатися, щоб слова і думки потекли природно.
Ґабрієль із зусиллям кліпнув, повертаючись до реальності.
— Я був… на дорозі, що вела з міста… на головній. — Він зупинився і подивився на сержанта. — Назви я не знаю.
А Чендлер знав. Шосе 1, чорна жила, що кінець кінцем перетворювалася на Шосе 95, яке вело до Вілбрука. Він безліч разів їздив туди-сюди цим маршрутом, особливо коли почав зустрічатися з Тері, в ті часи, коли вона ще була жвавою завсідницею вечірок із узбережжя. Тоді він ще не знав, що узбережжя ніколи її не відпустить.
— Я йшов сам, сонце засліпило мене, і я не бачив, хто рухається назустріч. Позаду я почув гуркіт двигуна і підняв палець. Дві машини того ранку вже проїхали повз мене, тож я чекав, що ця теж поїде далі… але вона з’їхала на узбіччя.
— Ви можете її описати? — запитав Чендлер. Він дивився на однобічне дзеркало і сподівався, що Таня спостерігає за всім цим. Востаннє вони записували тут свідчення рік тому. Справа була про домашнє насилля. Джун Тіндалі образилась на чоловіка, який радше проводив вечори зі своїми голубами, ніж із нею, і зламала йому руку хокейною ключкою.
— Таке квадратне авто. Не пам’ятаю марку. Здається, значок відвалився. Темно-коричнева… але це могла бути пилюка, вона навіть вікна вкривала. Один стоп-сигнал не працював, це я пригадую. Я підбіг до машини, побоюючись, що вона будь-якої миті може рушити. — Ґабрієль із жалем подивився на Чендлера. — Краще б він так і зробив.
— Реєстраційний номер?
Чоловік похитав головою.
— Теж вкритий пилюкою. Мабуть, навмисно.
— Гаразд, продовжуйте.
— Отже я сів у машину. Напевно, мені слід було спершу роззирнутися, але мені негайно потрібна була робота. Необхідно було знайти дах над головою та харч.
— То який він… цей Гіт… був на вигляд? — Чендлер наготувався занотовувати. Він сподівався, що опис буде наочніший, ніж у випадку з автомобілем: невідома марка, невідомий реєстраційний номер, запилюжена квадратна автівка. Схожа на більшість лайна, що їздить місцевими дорогами.
Ґабрієль заплющив очі та вдихнув повітря. Чендлер не переривав мовчанки. Він подивився на однобічне дзеркало та власне відображення у ньому. На нього витріщився невеселий коп, втомлені кола під очима лише посилювали гостроту ясного блакитного погляду.
— Невисокий… на кілька сантиметрів нижчий за мене. Каштанове волосся. Засмаглий, наче працював просто неба. А ще кремезний. Він сказав, що йому тридцять, як і мені, але здавався типу… не зна’… нервовим. — Ґабрієль зробив паузу. — Напевно, я мав би помітити, що в ньому було щось темне.