Він підвів погляд.
Чендлер кивнув, закликаючи продовжувати, зачудований яскравими спогадами чоловіка. Слова текли з його рота, наче вода з прорваної греблі.
— Мені якось вдалося погнути метал, наче якійсь надлюдині, і я звільнив другу руку. Ключ від кайданів на ногах висів там на цвяху, тож за кілька секунд я вибрався з них. Почувався наляканішим, ніж коли був закутий. Пригадую, як спробував штовхнути двері повітки, але на них був навісний замок. Єдиним виходом були двері поруч. Ті, з яких з’являвся він. Тож я відчинив їх. За ними була невеличка кімнатка, повна продуктів.
Ґабрієль важко видихнув. Наче перед тим затамував подих.
— А Гіт? — хотів знати Чендлер.
— Сидів за столом, укритим папером і мапами. На стіні висів великий хрест. Я навшпиньки пішов до дверей, але коли відчинив їх, заскрипіли петлі. Він обернувся. Ми витріщилися один на одного як застиглі. А потім почалася гонитва. Я вибрався на вулицю, проте, здається, наче опинився посеред лощини. Навкруги лише дерева й земля. Я й гадки не мав, куди прямувати, тому побіг праворуч.
— Чому праворуч?
— Не зна’… думаю, через те, що я правша… не можу сказати вам, чому. Усе навкруги було однакове. Ноги затерпли від кайданів, але я розумів, що мушу рухатися швидко, бо не знав, чи є у нього зброя.
Чендлер майже бачив, як Ґабрієлеве серце гупає під футболкою. Спогади накрили його рясною і неконтрольованою хвилею. Зробивши глибокий вдих, який, здавалося, витягнув із задушливої кімнати останній кисень, Джонсон повів далі.
— Я прямував до хребта. Озирнувся і побачив його за десяток метрів від себе. Продовжував бігти, аж поки не перечепився за якийсь клаптик розпушеного ґрунту і не впав на маленьку галявину. Уся земля там була перекопана. — Ґабрієль уперся поглядом у сержанта. — Це були могили.
Здавалося, атмосфера в кімнаті зробилася ще гнітючішою.
— Могили? — Чендлер нахмурився. — Звідки ви знаєте?
Ґабрієль похитав головою.
— Я не… не точно. Пам’ятаю лише, що тоді подумав, що вони схожі на могили. П’ять, шість, сім, можливо… прямокутні латки. — Чоловік змовк і витріщився на сержанта так, наче щойно збагнув, як близько був до смерті.
— Я підвівся, кинувся бігти і піднявся на пагорб. Сподівався, що з верхівки зможу побачити щось, але там не було нічого, лише схил із протилежного боку. Мені не слід було зупинятися.
Знову ковтнув повітря. Зібрався. Жовна на вилицях смикнулися.
— Він стрибнув на мене. Я спробував відбиватися… але не влучав. Принаймні не так, щоб зупинити його. Ми котилися і котилися… а потім я почав падати. Наче у невагомості. Ви ніколи такого не відчували? — Ґабрієль подивився на Чендлера.
— Ні, не доводилося.
— Це навдивовижу бадьорило. Аж поки я не приземлився. Наче мене потяг збив. Наче я цілковито покинув власне тіло. Я подумав, що все скінчилося і я опинився в раю. — Чоловік подивився на сержанта, шукаючи розуміння.
Попри те що батьки прищеплювали йому і його двом дітям релігійні чесноти, Чендлер ніколи не міг назвати себе активним вірянином. Релігія була йому подібна до домашніх помідорів. Легше споживати, ніж вирощувати. Це нагадало йому, що Сара, його старша донька, йде завтра до першого причастя. Він збирався допомогти їй із цим сьогодні ввечері, порепетирувати, що слід казати, коли вклякати, коли підводитися…
— Я прийшов до тями трохи пізніше і вдруге за день вимушений був визначати, де я є. Побачив над собою хребет і зрозумів, що впав. Біль від приземлення повернувся, потім я згадав Гіта. Він лежав поруч зі мною. Розтягнувся на землі, а бруд навколо нас перемішався з кров’ю.
— Він був мертвий? — Мертвий підозрюваний значно спростив би Чендлерове життя.
— Я не зна’.
— Тобто «не знаєте»?
— Я не зна’, був він живий чи ні. Не підходив до нього ближче, раптом він лише прикидався мертвим. Я бачив фільми, офіцере. Мені слід було забиратися. І я так і зробив.
— І залишили його там?
Ґабрієль кивнув. Це не підтверджувало факту смерті. Чендлерові довелося припустити, що Гіт вижив. Ясності бракувало, і це дратувало його. Йому доведеться організувати полювання на пораненого чоловіка; полювання в тому лісі. Однак якщо Ґабрієлеві вдалося за кілька годин дістатися до міста, Гіт теж міг із цим впоратися. Можна було знайти його, врятувати його, заарештувати його.
— Як ви дісталися до міста? — поцікавився сержант.
— Мені пощастило. Кілька годин я кульгав, а потім перетнув ґрунтову дорогу. Я пішов нею, шукаючи допомоги, та ніхто не минав. А потім я натрапив на старий велосипед. Він був у біса іржавий, але кращий, ніж нічого. Я доїхав до кінця ґрунтової дороги, побачив удалині місто і поїхав до нього, перелякано зіщулюючись, коли повз мене проїжджали машини; я боявся, що з однієї з них вистрибне Гіт або якась із них спихне мене в канаву — і кінець.
— Що це за дорога? — перепитав Чендлер. Це б звузило поле пошуків.
Ґабрієль похитав головою.
— Не зна’. Усе розпливається, офіцере. Не думаю, що там була написана назва. Просто ґрунтова дорога. Він переслідував мене. Той виродок… переслідував мене. Але я впорався.
Сказавши це, Ґабрієль розслабився на стільці, виснажений переказуванням своєї історії, тягарем, який тимчасово зняв із плечей. Чендлер вивчав його. Чоловікові очі залишалися заплющені, мова тіла підказувала, що обачне полегшення стиснулося до затяжної тривоги.
— Тепер ви в безпеці.
Очі розчахнулися. А потім і вуста, з’явилася слабенька покручена посмішка, змигнули ідеально рівні зуби: щасливі гени або відмінна робота стоматолога.
— Я лише хочу піти додому, — нагадав Ґабрієль.
— Я думав, у вас його немає.
— Немає.
— То куди ж ви підете?
— Куди завгодно. Подалі звідси.
— На іншу ферму?
— Ні, до біса її.
— Мені б хотілося, щоб ви трохи побули тут.
Ґабрієлева усмішка перетворилася на насупленість. Такого йому не хотілося чути.
— Чому?
Отримавши чоловікову заяву, Чендлер не мав повноважень його тут тримати. Час було вигадати щось, щоб забарити його тут.
— На випадок, якщо нам знадобиться опізнати тіло.
Ґабрієль у відповідь так на нього зиркнув, що сержант замислився, чи чоловік, бува, не бачить його хитрощів наскрізь? Очі, які нещодавно мріяли тільки про втечу, вмить зробилися спокійні й зосереджені. Здавалося, вони благали Чендлера сказати правду, засуджували його брехню.
— Де я залишуся?
Чендлерові на думку одразу спали камери, але вони навряд чи приваблять наляканого Ґабрієля. Утім можна запропонувати одну ніч у розкошах…
— У місті є чудовий готель.
Це було не зовсім щиро. Місце, яке тримав Оллі Орландер, не було палацом, однак для батрака, що звик ночувати в спальні на двадцять людей, воно могло видатися достатньо розкішним.
— Окей, — ухильно озвався Ґабрієль.
— Я поставлю когось на варту.
Він це зробить. Джим залюбки сидітиме там цілий день зі своїми напіврозгаданими кросвордами.
— Є хтось, кому ми можемо зателефонувати? — поцікавився Чендлер.
— Ні, — різко кинув Ґабрієль. Доброзичливість, яку намагався встановити між ними сержант, зникла. Схоже, тема родини зачепила чоловіка за живе.
— Не маєте родини? — продовжив роз’ятрювати рану Чендлер. У відповідь лише повільне похитування головою.
— Чому? — Чендлер випробовував долю, але він умисно навчився знаходити вразливі місця, щоб маніпулювати ними на допитах, і звичку цю важко було вимкнути. Іноді це гнівало не лише інших, а й його самого.