Ґабрієль кинув на нього той самий холодний погляд. Погляд, який значив, що Чендлерові не слід наполягати, тож сержант вирішив не робити цього. Цей чоловік достатньо пережив сьогодні й не мусить озвучувати причин, чому не має родичів, яким можна було б зателефонувати. Але Ґабрієль врешті-решт урятував його від цієї неприємності.
— Вони померли, офіцере.
Він сказав це без жодної емоції, посмикування припинилося, нервова енергія вичерпалася. Після нестямної втечі, бігу, щоб урятувати життя, знущань, яке вистраждало Ґабрієлеве тіло, він, схоже, нарешті вимкнувся.
— Сержанте, — сказав чоловік повільно, і його м’який голос застелив усе навколо шовком. — Єдине, що об’єднує нас всіх після народження, — потреба мати батьків та розрада віри. Мене підвели обидві.
— Ви про що?
Ґабрієль зітхнув і заплющив очі.
— Нічого. Родинні штуки. Я стомлений, злий, наляканий. Я просто хочу поспати.
Чендлерові кортіло вистрілити ще кількома запитаннями, але хтось перерізав ниточки маріонетки з протилежного боку стола.
Він відвів Ґабрієля назад до контори; чоловік нетвердо тримався на ногах, наче намагався не впасти. Таня приєдналася до них, злегка кивнувши Чендлерові на підтвердження того, що запис відбувся успішно.
— Що у нас є з одягу? — запитав її сержант.
— Небагато, — озвалася жінка, вивуджуючи сорочку зі скриньки з одягом, який не вдалося продати навіть благодійним крамничкам.
З купи лахміття вона вибрала найкраще: вкриту плямами помаранчеву футболку з маленьким полум’яним логотипом на грудях.
— Це навіщо? — поцікавився Джонсон, коли Чендлер простягнув її йому.
— Щоб одягнути.
— У мене є своя. — Ґабрієль подивився на власну закривавлену футболку. — Не хочу обтяжувати вас.
— Ви не можете тинятися містом у такому вигляді. Налякаєте наших мешканців, — пояснив Чендлер, коли вони йшли подвір’ям відділка, обнесеним стінами з піщанику, до поліційних машин.
Ґабрієль подивився на сержанта. Він уже не здавався таким наїжаченим.
— Я маю не так багато, сер. Мені не хочеться нічого віддавати. Навіть якщо йдеться про футболку.
Чендлер зрозумів цю сентиментальність. У дитинстві він теж гарячкувато захищав свої речі. Якось він навіть побився зі своїм найкращим другом — давно втраченим найкращим другом — Мітчеллом за старий футбольний м’яч, який кóпали стільки разів, що він утратив форму і котився, ніби Браян Іст уздовж Принц-стрит суботньої ночі.
— Ви не мусите. Просто візьміть футболку і носіть її. Вважайте це за подарунок, — запропонував сержант.
Ґабрієль узяв її.
— Спершу я прийму душ, — сказав він, коли вони підійшли до блискучої білої поліційної машини.
4
Чендлер від’їхав від відділка й попрямував до міста. Пообіднє сонце негайно взялося варити їх зсередини, пекельне тепло намагалося приклеїти тіла до чорного пластику сидінь і тушкувало у власному соку.
Коли вони проїжджали повз сімейні заклади й закинуті крамнички на головній вулиці, Чендлер глипнув на свого пасажира. Ґабрієль витріщався на нього, витягнувшись на сидінні, його спокійна поведінка відповідала мові тіла. Тепер він опинився під захистом поліції, і Чендлер сподівався, що вони не підведуть потерпілого.
— Ви впевнені, що вам не потрібен лікар? — перепитав він.
— Гадаю, це лише синці. Він нічого не зможе мені дати. Біль принаймні нагадує мені, що слід залишатися пильним.
Чендлер подарував йому усмішку.
— Заждіть, коли матимете колишню дружину.
На обличчі пасажира теж промайнула усмішка.
— Коли це сталося?
Навіть голос у Ґабрієля розслабився. На зміну нервовому скавчанню прийшли спокусливі теплі інтонації нічного радіодіджея. Палкий голос виводить сумні мелодії, заколисуючи слухачів. Здавалося, наче сержант опинився в машині з абсолютно іншою людиною.
Чендлер зробив паузу, підраховуючи в голові.
— Сім… сім із половиною років тому.
— Довгий час. Сумуєте за нею?
— Ні, відколи вона погрожує забрати моїх дітей.
— Ох. — Ґабрієль не відводив від нього очей. — Вона має якісь підстави забрати їх?
Сержантові не надто хотілося заглиблюватися в це з незнайомцем, але його голос був наче плече, на якому можна поплакатися; Чендлер — опівнічний слухач, що дзвонить до студії, не в змозі заснути й вибовкуючи свої страхи і скорботи.
— Я так не думаю.
— Скільки у вас дітей?
— Двоє. Це, мабуть, єдина річ, що добре вдалася в моєму житті. — Чендлер усміхнувся і подивився на свого пасажира. — Дві добрі речі.
Якщо розмови про Тері випробовували його нерви, він ніколи не нехтував нагодою звеличити чесноти своїх дітей, наче компенсуючи те, що не міг бачити їх так часто, як йому хотілося б. Ця робота має негативні наслідки: понаднормові години, нічні зміни, паперова робота і судові процеси.
— Скільки їм?
— Сарі майже одинадцять, а Джасперові буде дев’ять.
— Сара і Джаспер. Гарні імена, — озвався Ґабрієль.
Чендлер помітив у цьому компліменті якісь почуття.
— У вас немає дітей? Чи подружки? Ані братів, ані сестер? Кузенів? Дядьків?
Хитає головою.
— Ні. Нікого. — Різкий оборонний тон із відділка повернувся.
— Перепрошую, — вибачився Чендлер. Він не міг уявити, як це — жити без родини.
Кілька секунд Ґабрієль дивився на нього і мовчав. Його погляд бентежив. Нарешті він смиренно озвався:
— Я звик до цього.
— Раніше ви сказали, що сім’я і релігія підвели вас…
Чендлер дав фразі зависнути в повітрі між ними, поки автівка проїжджала повз пам’ятник Стюартові Мак-Аллену, шотландцю, що знайшов тут залізну руду і знову вдихнув у містечко життя. Утім щастя протривало лише кілька десятиліть. Тепер, коли свердловини були вичерпані й покинуті, молодь поволі почала роз’їжджатися по заможніших краях. Він не міг їх звинувачувати. Люди мусять їхати туди, де є робота. А тут її було небагато.
Ґабрієль, попри те що йому дали час, не відповідав. Можливо, не йшлося про серйозне: просто щось зірвалося з язика у напружену мить, родинна сварка, яку не варто обговорювати з незнайомцем. Як і битва за опіку, яка на нього чекала, вирішив Чендлер. Вони проїхали повз яскраво-помаранчеву веранду готелю «Ред Інн», закладу, який гордовито наголошував, що працює з кінця XIX століття, хай навіть двічі змінював приміщення, перш ніж влаштуватися на нинішньому місці у 1950-му; того року народилася його мама.
Ґабрієль перервав сержантові думки.
— То що відбуватиметься далі?
— Заведені процедури.
— Які? Мені було б легше, якби я переконався, що ви знаєте, що робите.
— Ви нам не довіряєте?
Нерішуча Ґабрієлева усмішка не давала відповіді.
— Ми знаємо, що робимо, пане Джонсоне. Я займаюся цим понад десять років.
— Але зі скількома серійними вбивцями ви мали справу? — Це було чесне зауваження.
— Поселивши вас у готелі, я складу KLO4[3].
— Що? — перепитав Ґабрієль.
— Ка-Ел-О-Фор. Орієнтування для розшуку.
— Ох! — Чоловік здригнувся. — Це має сенс.
— Я відправлю їх до Поліції штату, Північної території і Південної Австралії просто, щоб бути певними. Потім ми організуємо пошуки на Пагорбі, спробуємо знайти хлопця або його тіло, а тоді перевіримо, де ті могили. Однак мушу визнати, що знайти того хлопаку, знайти Гіта, якщо він фахівець із виживання у природі, буде непросто, зважаючи на розміри території.
Чендлер подивився на Ґабрієля. Видно було, що така відповідь дещо стурбувала його пасажира.
— Ми відправимо на пошуки гелікоптер і літак.
— Так, наче шукаєте когось зниклого?
— Типу. А ще розпочнемо пошуки на землі.
— Схоже на пошуки голки в копиці сіна.
Сержант здвигнув плечима.
— Це все, що ми маємо, наша сила в числі — одна людина проти сотень.
— Як Ісус проти безбожників.