Так несподівано опинився я серед перших арештованих новою владою у Львові.
В ТЮРМІ ПРИ ВУЛ. САПІГИ-ЛОНЦЬКОГО
Перше переслуханий. — Нічні гості. — Провокатор-українець. — У камері ч. 5. — Товариші недолі. — Чи бють у большевицьких вязницях? — І тут провокатор! — Ще одно переслуханий. — Як ми проводили дні і ночі. — Що розповідали новоприбулі вязні. — Новини з міста. — Перед виборами до т. зв. Всенародніх Зборів. — «Собірайтєсь с вещамі!».
Мене ввели під ескортою до великого будинку при вул. Сапіги ч. 1, де я опинився в якійсь кімнаті на першому поверсі. Там я застав уже старшого мужчину в грубому зимовому плащі, що мав жовте набрякле обличчя і видався мені звідкись ніби знайомим. Назвавши своє прізвище, я спитав його, хто він, і почув: Іван Кушнір. Виявилося, що його, довголітнього секретаря професійних організацій (робітничих юній) міста Львова і цілого краю ще з часів Австрії аж до останніх днів, забрали з хати і привезли сюди кілька хвилин переді мною. Отже арештували й Ів. Кушніра, старого українського соціял-демократичного діяча і робітничого трибуна, що промовляв на тисячах робітничих зборів, що помагав організувати і перевів успішно сотні страйків, людину таку популярну, що мабуть не було в Галичині робітника, який його не знав би. Ми не встигли ще обмінятися і двома реченнями, як нас розділили і перевели до окремих кімнат.
За короткий час з’явився до мене слідчий в уніформі, яким був капітан, що його обличчя виявляло виразно семітське походження. Він спитав, якими мовами я говорю, а коли почув між ними й російську, сказав, що добре, би ми зможемо легко порозумітися. Після того став питати і записувати мої відповіді. Спершу питав докладно і подрібно про мій родовід, цікавлячись зокрема моїм соціяльним походженням і моїми студіями. Дивно було йому, як я, син бідного селянина, міг закінчити університет, та ще й у Відні, і не міг зрозуміти того, що я від малого хлопця пробивався в житті тільки власними силами. Моє пояснення, що в нашому краю пробивалися в житті подібно, як я, тисячі бідних селянських хлопців, його мабуть не переконувало.
Далі йшли запити про дотеперішню журналістичну працю і в звязку з цим про відносини на пресовому відтинку у Львові серед українців, поляків і жидів. Тут знову здивував його факт, що українці мали у Львові понад 80 періодичних видань найрізнороднішого роду і виду, залишаючи під цим. оглядом далеко позаду не тільки галицьких жидів, але й поляків
Вкінці мій слідчий перейшов на політичні партії в Польщі та в Галичині зокрема. Коли почув, що в Польщі було перед 1. вереснем того ж 1939 р. коло 30 політичних партій, зареготався з усіх сил і заявив, що в них, в Совєтському Союзі, є тільки одна політична партія, і з тим людям добре, бо, мовляв, ніхто не виявляє охоти творити там якусь другу партію. Але тут несподівано ввійшов у кімнату інший слідчий і, підсунувши мені під ніс якийсь твір Троцького в перекладі на польську мову, де фігурувало і прізвище перекладача, спитав мене, хто є той перекладач та чи я знаю його особисто. Коли ж я заперечив якнайрішучіше одно і друге, він визвірився на мене і кричав з досадою:
— Як то, ви, львівський редактор, не знаєте тутешнього перекладача книжок Троцького?! Ви не знаєте того лайдака? А може скажете також, що ви не знаєте Розенберґа-Чорнія?
Почувши прізвище Розенберґа-Чорнія, я не відпекувався свого знайомства з ним, але заперечив, немов би мені було відомо щонебудь про його політичну діяльність. Тому, що троцькістами, як і українськими шумськістами, себто прихильниками кол. народнього комісара Шумського, зліквідованого Москвою, цікавився не тільки той слідчий у Львові, але й пізніші слідчі в Москві, скажу тут кілька слів про згаданого Розенберґа-Чорнія, за яким органи НКВД пошукували у Львові зараз після зайняття міста червоною армією.
Людвик Розенберг, знаний в українських колах під прізвищем Чорнія, це був один з білих круків серед львівських жидів: він перейнявся такими симпатіями до української культури й українських визвольних змагань, що ще молоденьким хлопцем вступив до Легіону Українських Січових Стрільців, з якими перебув найтяжчі бої. Пізніше, як знаменитий вояк-старшипа київських Січових Стрільців, воював під проводом Коновальця і Мельника, а вернувшись по нашій невдачі разом з іншими до Галичини, примкнув до невеличкої групи наших інтелігентів шумськістів (бодай такі слухи про нього ходили). Того Розенберґа, що мав кількох приятелів серед львівських українців, до яких належав м. ін. і д-р О. Назарук, застала німецько-польська війна у Варшаві, куди він був виїхав безпосередньо перед її вибухом. Серед різних пригод він встиг якось по кількох днях вернутися до Львова, а коли Львів зайняла червона армія, його схопили дуже скоро большевики і він разом з редактором Степаном Рудиком та кількома іншими пропав безслідно в большевицьких нетрях[2].
2
Повне ім’я Людвика Розенберга — Бернар-Людвик Розенберг. Народився у 1894-у році. Був відомий під літературним псевдонімом Володимир Чорній. Вважається, що був розстріляний 1940-го року.