Перший, кого я побачив у келії, був згаданий вже Іван Кушнір. Як уже знаиомий, я з ним привітався і зараз же представився всім приявним, що — як виявилось — були переважно людьми з високою освітою і займали в більшості високі позиції в житті.
Мабуть найінтеліґентніший з усіх був саме Іван Кушнір, що як довголітній секретар професійних організацій міста Львова знав добре цілу Галичину, мав тисячі знайомих в усіх слоях населення та дуже широкі звязки. Не вважаючи на свій поважний вік та на наявну важку недугу (був увесь жовтий і пухлина в ногах поступала щораз вище), він серед болів сипав дотепами наліво і право та оповідав живо й барвисто про різні цікаві свої виступи і пригоди. Слідчі закидали Кушніреві, що він нібито не боронив робітників перед визиском працедавців, не організував робітничих страйків, а павпаки — спинював революційний запал робітничої кляси і навіть «продавав інтереси робітників панам та капіталістам». По кожному переслуханні Кушнір приходив до камери крайнє втомлений та оповідав, що слідчі заєдно скачуть до нього за те, що він працював серед робітництва в протикомуністичному дусі. Настрій і здоровя Кушніра підупадали з дня на день. Спочатку він вірив, що його звільнять найдалі до кількох днів, бо ж — як казав —його звязки з лівими такі, що за ним повинні б інтервеніювати дуже впливові люди. Тим часом він мучився далі, а з ним і всі ми. Ноги його спухли так, що він вже вкінці не міг ходити, а проте до лікарні його не забирали. Коли я по чотирьох тижнях залишав келію, він ще в ній лежав. По повороті з московської тюрми у травні 1941 року я довідався, що Кушніра перевезли вкінці до тюремної лікарні, де він незабаром і помер. Як воно і є в звичаю большевиків, тіло померлого Кушніра закопали невідомо де, а жінка й донька довідалися про його смерть щойно значно пізніше, і то неофіційною дорогою.
Другою цікавою постаттю в камері був директор поліції з м. Лодзі Влад. Лозінський, що втік перед німцями до Львова, де працював колись як поліційний офіцер. Це був правник, що походив з селян-латинників мабуть з Підгаєччини і говорив добре по українськи. Його сестри — як він мені оповідав — повиходили замуж за селян-українців, з якими він утримував добрі звязки. Вичитавши на мурах заклик у справі реєстрації, він, як високий поліційний старшина, зголосився до нової влади сам, при чому жінка підпровадила його аж до входових дверей так добре відомого його будинку при вул. Сапіги ч. 1. І звідти він на волю вже не вийшов. Енкаведисти закидали йому, що він прийшов до них по наказу таємної польської організації, щоб себе залеґалізувати і після того тим легше нести акцію проти нової влади. Розуміється, йому закидали теж, що він переслідував революційно настроєне робітництво у великому промисловому місті Лодзі, хоч сам він мав мабуть куди більше обтяжену гіпотеку виступами проти тамошніх німців, і саме тому опинився у Львові. Після одного переслухання Лозінський оповів мені з нетаєним обуренням, що коли його вели вже назад до камери, він зустрівся на сходах з відомим у Львові польським поліц. агентом Радонем (прізвище його називали у звязку з убивством краєвого команданта Української Військової Організації Юліяна Головінського 30. 9. 1930 р.). Той Радонь ішов сам сходами догори і мав течку під пахою, значить: служив уже новим панам. А що він був спецом від українського підпілля, то ясно, до якого сектора запрягли його большевики. Що ж до дальшої долі Лозінського, то я довідався багато місяців пізніше, що його перевезли з львівської вязниці до Дніпропетровська. В тамошній тюрмі і застала його німецько-большевицька війна при кінці червня 1941 р. Що з ним далі сталося, не знаю.
Ієрархічно найвищу позицію в житті з нас усіх займав ген. Юл. Мальчевський, власник одного підльвівського українського села, рідний брат славного польського маляра Яцка Мальчевського, бо він був міністром військових справ до перевороту Пілсудського в 1926 р. Арештований тоді разом з іншими високими старшинами, він просидів короткий час під домашнім арештом, а потім його відпустили з повною пенсією на спочинок і він жив собі вигідно у Львові в готелі Жоржа, звідки й управляв своїм господарством, особливо ж зразково поставленим садом. Розуміється, Мальчевський виїздив часто за границю і певно куди частіше вживав у житті німецької мови, як польської, бо до кінця говорив по польськи слабо, не тільки з німецьким наголосом, але й вимовою, його забрали до тюрми на донос когось з готелевої служби таки з готелю Жоржа враз з усім його добром, що його мав у своїй кімнаті. Тому, що жив самітньо, мабуть ніхто в тих часах за ним не інтервеніював. І ген. Мальчевському закидали, що він залишився у Львові з розмислом, щоб організувати якийсь спротив проти большевиків, що йому, розуміється, й не снилося. За ввесь час мого побуту в тюрмі разом з ним він жив в одній сорочці і хоч разом з ним забрали з готелю цілі гори білизни та всякого іншого добра, він не звернувся ні разу з проханням дати йому на зміну хоч одну сорочку, так що всякі насікомі стали жерти по кількох днях і його. А що мав уже 70 літ, то нидів на очах і мабуть не довго міг витримати таке тюремне життя, тим більше, що до того часу жив не тільки в достатках, але й у вигодах.