Починало сутеніти, як нас стали випроваджувати з вагону поодиноко з речами до чорного авта, що стояло оподалік і було зверха зовсім подібне до тих авт, якими у Львові перевозили трупів. Це був ославлений «чорний ворон». Коли прийшла черга на мене і мене привели перед те авто, я побачив, що воно має серединою вузький перехід, а по обох сторонах по 4 коробки-шафи, не більше як 70-80 пентаметрів височини і найвище піп метра ширини. Отже цим «чорним вороном» перевозили вісьмох строго ізольованих вязнів. До одної з тих коробок, малоіцо більшої як коробка па приміщення ляльки в порядній крамниці, втиснули мене з трудом з моїм клунком, а коли мені замкнули перед носом дверцята, я опинився в темноті і такій тісноті, що почув відразу, як мені бракує повітря. Я став дуситися, хотів вертати, але не міг. . Хворий на серце такої муки напевно не видержав би. Коли я так мучився і хапав повітря, я завидував тоді навіть галицькому псові: бо я нераз бачив, як у місті везли у візку зловлених на вулиці заблуканих чи безпанських псів, але над таким візком. були широкі грати, через які доходило до них і повітря, і сонце… Того всього тут не було. Людина в СССР не мала навіть тої охорони, що у нас собака.
В одному моменті я почув, як напроти мене втискали до такої коробки през. К. Левицького. Один з енкаведистів взяв його за директора цукроварні, а бодай висловив такий здогад до свого сусіда. Як през. К. Левицький влізся до тої коробки, я сам не знаю. Після того «чорний ворон» рушив з повним вантажем і мені здавалося, що він їде в безконечність. Я чув, як ми їхали містом, чув рух трамваїв і напружував усі свої сили, щоб не зімліти. Парені і і ми вїхали через якусь браму, переїхали через якийсь поріг і станули. Було ясно, що ми на якомусь подвірї. Настала гробова тишина, яку раз-у-раз переривав не то крик, не то плач през. К. Левицького:
— Люди добрі! Майте Бога в серці! Отворіть, пустіть, бо душуся, гину….
То знову:
— Отворіть, я ж гину! Боже, Боже, за що я так мучуся?! Боже мій, як мене тут не шанують, як мене поневіряють… Отворіть, пустіть!
Нарешті став бити з цілої сили руками у дверцята коробки.
І тоді охорона отворила нарешті ті дверцята і його першого звільнили від тої муки. Третій з черги був я. Коли отворилися дверцята моєї коробки, я впав напів притомний на чобіт одного з членів нашої охорони. Мене підняли, взяли мій клунок і ввели до великого, багатоповерхового дому.
Так відбувся мій вїзд у Москву на Лубянку.
ПЕРШІ ДНІ НА ЛУБЯНЦІ
Реєстрація і відтиски пальців. — Як виглядає ревізія на Лубянці. — Перша ніч у «боксі». — В камері ч. 29. — Відтяті й ізольовані від усього світу. — Порядок у камері. — Що нам найбільше дошкулювало. — Моральні терпіння. — Найстрогіша ізоляція і чим її пояснювали мої співвязні. — Страх за долю найближчої рідні доводить людей до одчаю. — Чи Лубянка дім мертвих? — Що означає несамовитий гук моторів? — Книжка — велика розвага. — Харч у Лубянці. — Чи можна зберегтися перед цингою?
Коли мене ввели напів притомного до середини, я побачив якісь круті коридори, в яких блимали різнокольорові світелка. За хвилинку я опинився в якійсь більшій кімнаті-канцелярії, де енкаведист-писар, з великим аркушем паперу в руках, перевів мою реєстрацію. Він питав про мої особисті дані і записував мої відповіді в поодиноких рубриках того аркуша. З тих питань залишилися мені в тямці тільки численні питання про те, чи і які звязки я мав з троцкістами, яку їх літературу читав і т. д. На всі ті запити я відповідав одне: що про троцкістів взагалі нічого не знаю, і енкаведист записував у дотичних рубриках спокійно: нєт. Після того зняв відтиски моїх пальців, що як я пізніше довідався робили з кожним новоприбулим вязнем.
Звідти повели мене до недалекої вузької кімнатки без вікон, зате дуже ясно освітленої. Єдиним меблем у ній був малий столик. Там я пройшов уже втретє від часу арештування (двічі проходив у Львові) дуже строгу контролю всіх своїх речей, до сорочки і підштапців включно. Я мусів, як і у Львові, скинути все, що мав на собі, і призначений до цієї процедури енкаведист оглядав та провірював якнайдокладніше кожну частину мого убрання, білизни та взуття. Особливо докладно і «фахово» провірював він усі рубці й рубчики в убранні, плащі та білизні, а при черевиках вовтузився напевно добрих 15 хвилин. Всю ту процедуру відбував він мовчки, не спитавши і не сказавши до мене за ввесь час ні одного словечка. Очевидно, згідно з приписами, що його обовязували, він у різних місцях мого убрання і плаща (під ковніром і всюди там, де сходилися грубші рубці, або де він мав якісь підозріння) прорізував жилеткою більший чи менший отвір та шукав за чим-небудь підозрілим: дрібним кусником паперу, якимнебудь олівцем, дротиком і т. п. Маленьку голку і шпильку, що їх я сховав був у Львові в рубцях біля кишень маринарки, як теж мікроскопійний кусочок олівця, схований у рубцях штанів, він знайшов відразу. Та це ще не все. Він з великою зручністю став відрізувати з моєї гардероби й білизни всі металеві чи скляні спинки й ґудзики і за короткий час зібрав їх повну мисочку. Після закінчення всього того обшуку, що забрав, думаю, 1. 30-2 годин часу, той же енкаведист заглядав мені ще в уста, в уха та в ніс, оглядав мене докладно в різних позах ззаду і спереду, сконтролював рукою все волосся на голові, а коли нічого підозрілого не знайшов, велів убиратися. Прикро було накидати на себе білизну й убрання без гудзиків, а штани треба було просто підтримувати руками.