Після того обшуку, що болюче вразив мою людську гідність, мене привели перед іншого типа, який спитав мене сухим голосом, чи я здоров. Я ще не отворив уст, щоб сказати, що мене палить у горлі і свербить усе тіло, як він сказав: «Нічево» — і мене певели далі.
Цим разом опинився я в купальні («бані») під тушем. Діставши кусочок мила, я вимився гарячою і зимною водою та чекав довго на свої речі, які піддано в міжчасі дезинфекції. Вкінці мені принесли всі мої речі, з яких ще бухала, пара. Я швидко убрався і мене повели знову коридорами та завели до маленької вузької кімнатки, подібної до тої, в якій я пройшов ту дивну процедуру з обшуком. Це була кімнатка також без вікон, але різнилася від попередньої тим, що попри стіну мала широку лавку, на якій лежав матерац, в куті маленький, прибитий до стіни столик. Така кімнатка має там назву «бокс», і до таких «боксів» дають т. зв. перехідних вязнів, або замикають туди і тримають по кілька днів тільки на хлібі й воді таких вязнів, що чимсь, нрогрішилися супроти порядку, установленого і затвердженого тюремним управлінням. Сюди принесли мені незабаром мищинку з якоюсь сухою кашою і, замість чаю, горнятко теплої води.
Було певно по півночі, але сон мене не брався. Мучила довго думка: Невже в оцій кімнатці, в якій важко навіть обернутися, прийдеться мені в цій тюрмі жити? І як довго може людина витримати в такій кімнатці без вікон без допливу свіжого повітря? Місяць, два, три? Пригадувалися різні описи тюремних мук-переживань у казаматах і льохах, що тягнулися не місяцями, а цілими роками, і ставало страшно. Боже, рятуй мене!
Нарешті я заснув, але мене вже вдосвіта збудив сторож-енкаведист і казав іти за собою. Ми йшли коридором, потім сходами вгору, потім знову коридором і врешті зупинитись перед якимись масивними дверми. Сторож отворив ті двері великим ключем і я ввійшов до середини тюремної камери. Перед собою побачив я пятьох мужчин, що всі впялили в мене свої очі. Самозрозуміло, що по переведеній ночі в «боксі», побачивши перед собою людей, я відітхнув з полегшою. Буду сидіти не самітний, а з людьми!
Приступивши до них ближче, я спитав їх російською мовою, де я та чи тут сидять всуміш політичні і кримінальні («уголовиі») вязні, чи тільки політичні. У відповідь я почув, що це Лубянка та що тут сидять тільки політичні. Наша камера — почув я — має число 29. Я зараз же представився кожному з вязнів. Як звичайно в таких випадках буває, ні я їх прізвищ, ні вони мого добре не чули, тому, й не могли зорієнтуватися, якої я національности та з якої країни походжу. З нескриваною радістю побачив я кілька книжок, що лежали на столі посередині камери, і став їх з місця переглядати, а в міжчасі вів розмову з мешканцями камери, стараючись говорити можливо поправно по російськи. Як новоприбулого, вони питали мене з цікавістю, звідкіля мене привезли в Москву та якої я національности. Я сказав їм на це: Ану, вгадайте!
І ось вони пробували вгадувати, хто я такий, і називали мене то білорусином, то грузином, то вірменином, то татарином, то вкінці поляком, а ніхто з них не впав на думку, що я українець. Про те, що я зі Львова, не могло, очевидно, нікому з них і приснитись, бож Львів належав до чужої держави, а вони, нещасні запроторені, не знали до мого приходу в камеру нічогісько ні про напад Гітлера на Польщу, ні про пакт Рібентропа-Молотова, ні про поділ Польщі поміж Німеччину та СССР і зайняття всієї Західної України враз із Львовом червоною армією. Тож коли я заявив їм, що я українець, та ще й зі Львова, їх здивуванню не було меж.
Вони засипали мене всі нараз десятками різних-прерізних запитів, і я старався дати їм на них по змозі вичерпну відповідь. Я став оповідати їм все, що знав, про ті тижні й місяці, що попереджали вибух війни; я мусів переповідати їм всі промови й заяви Гітлера та відповіді на них провідних діячів у різних державах; я говорив докладно про сам початок війни і потім описував її хід можливо якнайточніше день за днем, так як вона вбилася в мою память. Далі я розповідав співвязням про все те, що я сам пережив у Львові за час від 1. до 26. 9. того ж року, себто від першого дня війни аж до дня мого арештування. Я оповідав їм широко і про німецькі налети на Львів, і про польську оборону міста, і про німецьку облогу, що замкнула була Львів з трьох сторін, і про оргії польського шовінізму, на чому терпіли найбільше українці, і вкінці про вїзд до Львова червоної армії, яку німці, згідно з заключеним пактом, пустили аж до Сяну і Буга. Оповідаючи все те, я мусів подавати на їх запити тисячі всяких подробиць, бож це були люди з іншого світу і багато справ треба було пояснювати їм як дітям, або як мешканцям іншої планети. Так оповідав я їм про все три дні майже без перерви.