Управа тюрми на Лубянці пильнувала теж дуже строго свого припису, який забороняв вязням якунебудь голоснішу розмову чи то в камері, чи поза нею. Говорити треба було завжди тихо, майже шепотом. Таким притишеним голосом зверталися до вязнів енкаведівські сторожі, коли їх кудинебудь викликали, і так само тихо мусіли відповідати вязні. Так було завжди і від цього правила не було вийнятків.
Коли вязні відбували так званий прохід, то мусіли йти завжди двійками і зберігати якнайстрогішу мовчанку. Не вільно було обмінятися тоді з сусідом хочби одним словом! Так само не вільно було говорити нічого до сторожів-енкаведистів, що вели вас на переслухання і приводили потім назад до камери; так само до тих, що вели вас — завжди цілою камерою — до «бані», або рано й вечором в «уборную». Так само було і з тюремним фризієром-енкаведистом, що кожних 10 днів викликав до себе в один кут коридора поодиноко вязнів з камери і стриг нам машинкою лице так, як стрижуть звичайно дітям голову. (Боже борони вживати бритви чи навіть жілетки! Ану ж який здесперований вязень вирвав би її йому з рук і підрізав собі, а може і йому, горло!…). Одного разу я спробував до того умундурованого, як і вся служба на Лубянці, фризієра, що мав визначно-семітське обличчя, заговорити. Він глянув на мене гнівно своїми великими очима, але не сказав ні слова.
Взагалі треба сказати, що вся охорона вязнів на Лубянці, всі ті денні й нічні дижурні, проводатори, носії, фризієри, завідателі «бані», «лавочки» і т. д. і т. д., були вишколені так, що робили вражіння майже манекенів. Вистане зазначити, що за час мого 19-місячного побуту в цій тюрмі ніхто з тих найнижчих помічників большевицького тюремного режиму не сказав ні до мене, ні до інших співвязнів з нашої камери поза тим, що було необхідне, ні одного зайвого слова. Це належить, очевидно, також до питомих признак того режиму, що його сторожі не сміють мати ніякого, навіть словного, контакту з вязнями.
Таким чином на Лубянці панувала завжди, як днем, так і ніччю, повна тишина. Не було чути навіть кроків дижурного сторожа, що ходив постійно по коридорі і заглядав майже щомінути у віконце (вовчки) дверей, камера за камерою. Це тому, що всі коридори були вистелені грубими хідниками, в яких губився всякий відгомін людських кроків.
Виглядало б, що Лубянка — це дім мертвих. А тимчасом там, у тому величезному бльоку домів, «кипіло життя» повних 24 години на добу, і то більше вночі, як удень. Там важилась доля дальшого життя-існування, а то й саме існування, тисячів нещасних людських істот.
За час мого побуту на Лубянці цю гробову тишу пробили тільки раз голосні спазматичні вигуки, крики та плачі запроторених жінок, що займали один або два поверхи вище над нами. Ті вигуки припинилися дуже скоро. Яка була їх причина та які наслідки вони за собою потягнули для бідних жінок, ми не довідались ніколи.
А кілька разів за той час пробивав нашу мертвецьку тишу страшний, несамовитий гук моторів, що доходив до нас десь із подвіря та виводив з рівноваги всіх вязнів. Ніхто в камері про це не говорив; всі слухали того зловіщого гуку, що тягнувся інколи кільканадцять хвилин, у нервовому напруженні, але в скупченні, з найбільшою повагою. Бо всі відчували добре, що в тому моменті десь там під нами, в глибоких підвалах, відбувається екзекуція над такими ж, як і ми, людськими істотами, що жили, страждали, любили, ненавиділи і мали свої ідеали, як і ми. На основі того, як довго гуділи мотори, ми догадувалися, що так довго виконували свою страшну «працю» оті вишколені нелюди-чекісти, і в думках обраховували, скільки то нових людських жертв пожер знову Молох т. зв. пролетарської революції. Ми думали про тих невідомих нам мучеників, що мабуть до останньої хвилини мали бодай іскорку надії, а тепер падали від кулі в потилицю з револьвера чи з нагана.