Першим новоприбулим, і то з волі, був сільський парубчак Ґріша зпід Москви, що доїздив з села щодня на працю до столиці. Він попався в руки НКВД як спекулянт золотом (Після його арештування знайдено при ревізії в домі його батька на селі, з яким він жив більший кусок золота і 5 годинників). Ґрішу привели до нашої камери в перших днях січня 1940 р. і він оповів нам силу-силенну всяких новин: про приїзд до Москви Гітлера в гості до Сталіна, про велике віче з участю обох диктаторів у якійсь великій залі Москви, де тоді вибухла підложена бомба, що вбила сотні людей, але не заподіяла найменшої шкоди ні Гітлерові, ні Сталінові, і багато дечого іншого Від того Ґріші почули ми вперше про війну з Фінляндією, але, як малоінтелігентний, він міг нам сказати про неї дуже мало. По кількох днях Ґрішу від нас забрали, а ми ще довго потім розбирали на всі боки питання: був Гітлер у Москві, чи ні? Ясно, що в звязку з цим ми снували всякі комбінації та думали про всякі можливості щодо дальшого розвитку політичних і воєнних подій. Остаточно всю правду про тодішні і пізніші часи почув я аж по виході з Лубянки.
Другим новиком був у нас старший вже селянин Барбашов Іван, що працював як сторож («дворнік») у великій московській пекарні ім. Сталіна, де було до 600 робітників, що працювали там на три зміни. Згадана пекарня випікала хліб також для війська. І ось виявилося, що вояки на фінському фронті дістали хліб перемішаний зі склом, а той хліб походив з пекарні ім. Сталіна. І пішла вся енкаведівська машина в рух. Прийшло негайно до масових арештувань і серед адміністрації пекарні, і серед її робітників. Чи пекарня випікала для армії справді хліб зі склом, себто, чи діяли там якісь небезпечні саботажисти, чи ні, пе знаю. Але, заарештувавши таку масу людей, НКВД вийшло напевно на своє: бо при цій нагоді викрито всякі зловживання не тільки серед провідних органів пекарні, але й більші та менші систематичні крадежі на шкоду пекарні серед робітництва. Тоді ж виявилося також, що під прізвищем Івана Барбашова. сторожа пекарні, окривається колишній небезпечний куркуль, власник 8 десятин поля, пари коней, двох коров і тузина дітей, що, як «ворог народу» та «експлоататор чужої праці», був засланий на примусову працю до карного табору, звідки якимсь чудом утік аж до Москви, де знайшов захист і працю у згаданій пекарні. Та що ж: «всевідуче» НКВД знайшло Барбашова й там та впакувало аж до камери ч. 29. на Лубянці. Скільки років каторжних робіт дали йому за втечу з табору та за затаєння свого куркульського походження, а мабуть і свого батьківського прізвища, ми не довідались. А кілько таких і подібних «ворогів народу» викрито й покарано тоді ссрел персоналу пекарні ім. Сталіна?
На увагу заслуговує також вязень Ґагуаг Акакій Павлович[4], що його привезли в Москву з Кавказу подібним поїздом, як мене зі Львова. Це був грузин, секретар одного з обкомів (обласних комітетів) партії, отже «шишка» доволі висока. Як правовірний марксист, він допомагав у 1924 р. російським большевикам здусити національне повстання грузин, підняті грузинськими патріотами під проводом популярних тоді соціял-демократичних діячів. Після жорстокого здавлення того повстання займав Ґагуаг високі пости в країні, а тепер попався в лабети НКВД, що після довшого вязнення на батьківщині стягнуло його аж на Лубянку, де його обвинувачували у прихильності до «буржуазного націоналізму». Не помагали ні його запевнення усні, ні його «заявлєнія» на письмі, що він і далі «вірний заповітам партії Леніна-Сталіна». Бо в Грузії, подібно як в Україні, нема тепер місця для рідної інтелігенції і під видом інтернаціоналізму йде страшна русифікація, про що наслухався я пізніше багато від сиіввязнів-грузин. А Ґагуаг як-не-як любив безмежно свою Грузію і на саму згадку про її великих поетів та інших діячів культури діставав румянці, а його очі набирали дивного блиску. Як же ж могла Москва терпіти такого в Грузії?!
Були ще в тій самій камері два татари. Один з них, Ґізатулін, жив у Москві, де був гардеробщиком в одному з театрів і попався в руки поліції мабуть за спекуляцію золотом. (Тих спекулянтів золотом слідчі підозрівали з правила в шпіонажі і старались видусити з них признання, що знайдене у них золото вони дістали зза кордону за свою шпіонську роботу). Другий татарин, інж. Ісмаїл, людина дуже інтелігентна, працював у Донбасі, де — як мені оповідав — мав багато знайомих і навіть приятелів серед інженерів-українців. Йому закидали не тільки симпатії до татарського націоналізму, але навіть якісь саботажі. Я став учити його також по німецьки, але по несповна двох тижнях його від нас забрали. Тому, що він не почувався до ніякої вини і до нічого не признавався, його перевезли мабуть до т.зв. Ліфортової тюрми теж у Москві, де, як говорено загально, вязнів мучено всякими тортурами доти, поки вони не підписали того, чого бажали собі слідчі. — «Прощай, друже!» були останні слова інж. Ісмаїла до мене, коли його в другій половині листопада 1939 р. викликали одного пополудня з камери з речами.